Наступного дня, у понеділок, вони поїхали до клініки. Коли Артур і Злата зайшли в хол, то біля рецепції, неочікувано, вони побачили Лілію Семенівну, котра розмовляла з Борисом Браном. При їхній появі Борис усміхнувся і просто прикипів поглядом до яскравої постаті Злати.
Вона прийшла у тій самій жовто-лимонній сукні, в якій була в суботу у ба. Сукня їй дуже подобалась, і тепер вона могла її одягати і бути яскравою з Артуром. Злата її вчора випрала і сьогодні одягнула знову. Борис помітив зміну її настрою, а також причину такої зміни, бо, тримаючи дівчину за руку, поруч йшов Артур.
Злата була весела й безтурботна, незважаючи на те, що прийшла на досить неприємну процедуру, коли у вже роздуті ендоекспандери їй будуть додавати ще фізрозчин для ще більшого розтягнення. Вона світилася зсередини, не сили приховати щастя, котре її переповнювало. Борис помітив нову прикрасу на її шиї, і ледь помітний слід від занадто палкого поцілунку на боковій поверхні шиї, що проглядав крізь волосся. Перевівши погляд на Артура, зустрів суворий вираз його очей.
— Доброго ранку, — першою привіталася Злата.
— Доброго, рада вас бачити, — ба посміхнулася до них обох.
Артур буркнув у відповідь щось незрозуміле і кивнув. Він сподівався, що лікар вже поїхав до себе на батьківщину, але той був досі тут, простягнув руку для привітання, котре не можна було відхилити, і дав Артуру папірець.
— Ось тут я написав вам адреси трьох клінік, послугами яких я рекомендую скористатися, коли ви будете в Копенгагені. Особливо рекомендую першу, але на місці вже визначитеся, чи зручно вам буде до неї добиратися.
— Дякую, лікарю, — Артур взяв аркуш, прочитав назви і адреси. Вдома він обов’язково перегляне, що це за клініки, хоча причин сумніватись у тому, що вони хороші, в нього не було. — І також дякую вам за подарунок, що ви зробили для Злати.
Ці слова дались Артуру нелегко, але він мав подякувати лікарю, хоч як би той його не дратував.
— Будь ласка, — Борис розплився у посмішці і звернувся до дівчини. — У вас дуже гарна підвіска, Злато. Дуже символічна… Подарунок?
— Так.
— З найдавніших часів спіраль є символом життєвої сили: вона втілює у собі схематичний образ еволюції всесвіту і життя взагалі. Ви знали?
— Ні… — Злата розгубилась. Слова й поведінка лікаря дивувала її.
— О, кого я бачу! — до рецепції підійшов Яків Павлович, його поява трохи розрядила незрозумілу ситуацію, що виникла через поведінку Бориса. — Артуре Олексійовичу, радий вас бачити в реалі, а не на екрані ноутбука. Як долетіли, все добре?
— Так, дякую, — Артур привітався з лікарем рукостисканням.
— Злато, ви як Сонечко. І така ж гарна, і так же сяєте.
— Дякую, — зашарілася дівчина.
— Давайте пройдемо в мій кабінет, — він жестом запросив їх слідувати за ним.
Оглянувши руки Злати, разом з Борисом і ще одним хірургом, Яків Павлович сказав, що розтягнення шкіри достатнє і вже можна зробити операцію на руках.
Злата схвильовано поглянула на Артура. Він усміхнувся їй у відповідь.
— Я передбачав подібний варіант, тому на завтра у нас є резерв операційної, — сказав Яків Павлович.
Злата зітхнула. Їй було страшно, але вона знала, що ця операція має бути останньою.
Артур запропонував підвезти бабусю додому, хоч вона і опиралась, але погодилась. В авто вона переказала зміст своєї розмови з Борисом Браном.
— Він подзвонив своєму колишньому пацієнту, тому гонщику. Маріс — так його звати. Той сказав, що ніколи не чув про зникнення родичів в його родині. Синій колір очей — це сімейна риса по лінії матері. Її батько, його дід, і брат діда, також синьоокі. Родина дідового брата вже дуже давно живе в Німеччині, там точно ніхто ніколи не зникав. Сині очі присутні. Був колись двоюрідний дядько, менший син дідового брата, той загинув ще до його народження, втопився, нещасний випадок. Пірнув з містка, вдарився головою об дно і захлинувся. На момент смерті йому був 21 рік. Він не був одруженим, це єдиний втрачений родич. Маріс здивувався, що в Україні є хтось з такими ж синіми очима, але сумнівається, що це родинні зв’язки. Швидше збіг.
— А він казав тому Марісу про вагітну жінку, що розмовляла незрозумілою мовою?
— Ні, не казав. Він ніби отак просто подзвонив поцікавитися, зустрівши в Києві в клініці синьооку дівчину, чи нема у нього тут родичів.
— Дива не сталося. Будемо шукати на місці… — сказав Артур, дивлячись на дорогу.
— Артем казав, що ти хочеш поїхати в пологовий будинок, — сказала ба.— Але ти ж розумієш, що мало шансів знайти когось, хто був учасником тих подій?
— Ба, після того, як я знову зустрів Злату, я вірю у всілякі неможливі речі. Я просто впевнений, що когось зможу знайти, хто розповість мені щось цікаве про ту загадкову жінку.
— Ну, будемо сподіватися… — зітхнула Лілія.
Злата мовчки слухала їхній діалог. Вона хотіла знайти родичів — і боялася водночас.
Лілія Семенівна не виключала можливості, що такий трагічний випадок персонал мав запам’ятати. На її пам’яті також траплялися випадки, котрі вона пам’ятає досі. Смерть матері іноземки після народження дитини — таке мали запам’ятати всі. Але ж минуло стільки часу… Чи живі досі всі свідки того, що відбулося? 37 років — це великий термін.