Зайшов Артур, приніс тацю з кавою, чаєм і солодощами, поставив її на стіл.
— Дякую, братику, — Ліза відклала ноут і взяла каву.
Артур присів навпроти Злати, оцінюючи стан дівчини. Те, що вона займалась самопоїданням, було очевидно.
— Сонечку? — він поклав одну руку їй на плече, іншою підняв її обличчя до себе за підборіддя, — поглянь на мене, будь ласка.
Дівчина ще не плакала, але очі були повні сліз.
— Мабуть, мені й справді краще поїхати до твого батька… — тихо пролепетала вона.
Артур зітхнув. Він розумів, що всі ці правильні й довгі промови призначались не стільки для його вух, скільки для Златиних. І вони їх досягли. Результат: дівчина вже готова вчинити так, як того хоче диякон. Артур поцілував її в куточок губ і, прихилившись своєю щокою до її щоки, зашепотів їй на вухо:
— Ти мені віриш?
— Так…
— Тоді, будь ласка, викинь подібні думки зі своєї голови і довірся мені. Не слухай те, що він каже… Він прагне, щоб ти відчула себе винною і підкорилася його дурним правилам і волі, а тобі це не потрібно… ти вільна робити те, що ти хочеш.
— Він бачитиме в мені блудницю все життя…
— Тебе більше хвилює кого бачитиме він чи я?
— Ти… — Злата обійняла його, і сльози таки знайшли вихід.
— Сонечку, будь ласка, не приймай жодного рішення, не поговоривши зі мною. Добре?
— Добре…
— Я зараз піду поговорю з батьком, а потім повернуся до вас. Ти дочекаєшся мене тут. Ми домовилися?
— Так…
Артур відхилився від неї, поцілував легенько її губи і підвівся.
— Лізо… — почав він.
— Злато, твій чай вже охолов, йди до мене, — сестра кивнула Артуру, обіцяючи приглянути, і направилась до Злати,— давай, на повний шлунок набагато краще обмірковувати бентежність життя. До речі, хочеш я покажу тобі, що, за сприяння Артура, зробили з моїм шрамом у клініці? Можливо, тобі теж будуть робити таке ж шліфування, як і мені. Можу поділитися досвідом.
Ця фраза зацікавила Злату, і вона перевела погляд на Лізу.
— Артуре, йди, я не буду тобі ще раз демонструвати свій бюст, давай, — дівчина поплескала брата по плечу і він пішов. Злата пересіла на диван, а Ліза розстебнула блузку і показала ледь помітну смужку між грудьми.
— Можна торкнутися? — несміливо запитала Злата.
— Так.
Злата обережно торкнулась ледь помітної смужки на тілі дівчини, котра виглядала як намальована: абсолютно без рельєфу. Рівна шкіра. Вона недовірливо поглянула на Лізу.
— А шрам був великий?…
— Так, як приклеєний дощовий черв’як. Спочатку його “почикали”, а потім, як зажив новий рубець, “шліфонули”. Було п’ять процедур з інтервалом у два-три тижні. Можна було ще, але я відмовилася, мене влаштовує те, що вийшло.
Злата, як зачарована, дивилась на ледь помітний шрам.
— Це диво…
— Я впевнена, що таке ж диво чекає і тебе, — Ліза усміхнулась і почала застібати ґудзики блузки.