Ліза й Олексій поглянули одне на одного, дівчина посміхнулась.
— По моєму, тату, Артур тебе щойно “зробив”.
— Я не розумію твоєї радості, дитино. Мова йде про серйозні речі, а не якісь ваші юнацькі ігри.
— А я не розумію твого хвилювання. Що страшного в тому, що вони житимуть разом до одруження? Він же хоче одружитися зі Златою, після операції.
— Нічого страшного?! Лізо! Дуже дивно чути це від тебе, перед очима Бога їхнє діяння — гріх!
— Якщо вже говорити твоєю мовою, то чи не Бог їх звів знову разом?
— Бог, я в цьому певен.
— То якщо Бог був би так проти їхнього спільного проживання — чому не створив перешкоду?
— Він дав нам заповіді, які ми маємо виконувати!
— Тобі, може, і дав. Артур тут яким боком?
— Він — мій син і я маю наставити його на праведний шлях.
— Тату, я розумію, що я ще мала і все таке, а ще я типу жінка, яка має в церкві мовчати, це я теж пам’ятаю, але я думаю… Що Артур не потребує твоїх настанов. Дуже-дуже давно не потребує. І все, чого ти можеш досягти зараз своєю впертістю — посваритися з ним остаточно.
— Лізо, йди подивись телевізор зі Златою, — Олексій суворо поглянув на доньку.
Дівчина хотіла сказати батькові, що Злати нема в малій кімнаті, але промовчала і, вийшовши з-за столу, попрямувала до кімнати з телевізором.
У коридорі вона побачила Артура, що заспокоював Злату, обіймаючи її у прочинених дверях спальні.
— Артуре, пульт знайшли? — запитала Ліза, і вони обоє озирнулися на неї. Безглузда фраза, котра не мала жодного сенсу, була лише методом привернення уваги.
— Так, Артем знайшов. На місці має бути, — відповів Артур, підтримуючи гру.
— Злато, ти ж не проти моєї компанії при перегляді зомбоящика? — Ліза підморгнула і кивнула в бік малої кімнати. Ця її поведінка говорила багато: дівчина не підтримує пропозицію батька, Олексій не знає, що Злата в спальні, і зараз Ліза дає можливість батькові і сину поговорити наодинці, не добираючи слів.
— Ні, не проти. — тихо промовила Злата.
— Тільки перш, ніж ви там схрестите мечі, я б хотіла кави. Організуєш? — Ліза усміхнулась до брата.
— Каву на ніч?
— Ой, не повіриш, ми тут в Легенді цієї ночі збираємося піти на махач у кристалічні печери. Потрібно бути в тонусі. То як? — її питання було звернено до Злати.
— Йди з Лізою, я вам зараз все принесу.
Дівчата зайшли в кімнату, Ліза одразу ж взяла пульт і увімкнула музичний канал. Оглянула розкладені крісла, на одному з яких вже сиділа Злата і нервово переминала пальцями край реглана.
— Навіть якщо я лишуся тут, я не буду вам заважати, у цьому вічному конфлікті світоглядів я цілком на вашому боці ,— сказала Ліза, сідаючи на диван і дістаючи ноут з сумки.
Злата нічого не відповіла, вона навіть не повністю розчула сказану фразу.
Всі її думки були зайняті тим, що через неї в Артура знову проблеми, знову конфлікт з батьком, і зараз він буде сваритися з Олексієм Петровичем, не бажаючи відпускати Злату.
Вона вже починала картати себе за свою слабкість і бажання близькості з Артуром, за прагнення скуштувати забороненого плоду, того, що має бути лише в шлюбі… І хоч як би добре їй з ним не було — комплекси й почуття меншовартості знову підняли голову, нагадуючи їй, що вона не гідна його, а тепер вона ще й піддалася гріховним бажанням, опустившись в очах пристойного суспільства мало чи не на саме дно. Вчинила цей “страшний смертний гріх” і почувалася, ніби людину вбила…
Злата, стоячи тоді в коридорі, чула кожне слово, що було сказане Олексієм Петровичем, особливо одна фраза поранила її найбільше: “Вона назавжди залишиться жінкою з якою ти жив у блуді!” З вуст диякона це звучало як ” Вона завжди буде сприйматись як шльондра! Пропаща жінка!” Принаймні так це чула Злата. І навіть, якщо… серце завмирало при цьому слові… якщо Артур з нею одружиться, в очах його батька вона назавжди залишиться тією брудною жінкою, котра погодилась з його сином жити в блуді…