Вони трохи помовчали. Дівчина знову заговорила першою.
— Це була чудова ідея з вогнищем.
— У батька вдома є мангал, а у його батька, мого діда, вдома цілий комплекс подібних заманух. Мені подобається. Колись, коли побудую свій будинок, обов’язково зроблю там такі місця для відпочинку в дворі.
— Хочеш виїхати з міста?
— У майбутньому — обов’язково.
— Чому?
— Ну, у мене зараз є двокімнатна квартира недалеко від метро, але це так, поки сам. Коли буде сім’я — треба буде подумати про приватний будинок, щоб всім вистачало місця.
— Так, сім’ї буде потрібен простір, — Злата трохи напружилася. З ким він планує створювати сім’ю? Навряд чи вона може претендувати на роль господині в його домі… Хоча… Невже й справді вона? Це неможливо… Краще про це не думати зараз. Не зараз.
— Кажуть, якщо пити з однієї склянки, то будеш знати думки того, з ким із цієї посудини п’єш, — сказав Артур, помітивши її напруження.
— Правда? А якщо їсти з однієї тарілки, тоді що?
— Хм… Не знаю. Які теорії, колего?
— Треба поміркувати… — Злата прикусила губу і зробила замислений вид. — Щось нічого не придумується.
Артур усміхнувся.
— Може тоді знатимеш мрії? Про що ти мрієш?
— Я? — Злата не очікувала такого питання від нього і трохи розгубилась.— Я намагаюся не мріяти останнім часом.
— Хіба таке можливо?
— Можливо, якщо не дозволяти собі це робити… Колись у мене було багато мрій і більшість з них здавались мені реальними, майже вже здійсненими. А потім… — Злата зітхнула. — Відтоді я боюся мріяти.
— Ти б хотіла створити сім’ю? — несподівано для самого себе поставив він нове питання.
— Артуре… Навіщо ти мене про таке питаєш?
— Тому що я хочу знати, чого ти прагнеш. Можливо, у чомусь наші бажання збігаються.
— А ТИ хочеш? — вона поглянула йому в очі, руки по-зрадницьки починали тремтіти, і вона поклала їх на коліна.
— Дуже хочу. У мене ніколи по-справжньому не було своєї щасливої родини. Батько їздив по заробітках, його майже ніколи не було вдома, а мама не була йому вірною. Коли мені було п’ять років, батьки розлучилися, згодом у кожного утворилася нова сім’я, а я так і залишився між двох вогнів. І не свій, і не чужий. Сам по собі. І я б дуже хотів мати СВОЮ сім’ю.
— В мене теж ніколи не було своєї щасливої родини, — прошепотіла Злата, — була лише мама, а потім її не стало… А батька так ніколи по-справжньому й не було… Були лише дідусь і бабуся.
— То ти б хотіла?
— Так… — серце Злати затріпотіло. — Але навряд чи колись це стане можливим.
— Чому ти так думаєш?
— Я реально оцінюю свою зовнішність і не маю жодних ілюзій стосовно свого майбутнього.
— Наше майбутнє в наших руках. Якщо ти …
— Артуре, не треба. Давай змінимо тему, будь ласка…— Злата благально подивилася йому в очі.
Він відставив напівпорожню тарілку й знову поклав одну руку їй на спину, намагаючись заспокоїти дівчину, іншою накрив її тремтячі руки.
— Вибач, я, мабуть, поспішаю, але мені важливо було знати твоє ставлення до цього питання. І я бачу, що для нас обох це болюча тема. Вибач ще раз, — він поцілував її у скроню.
Хотілося забрати Злату звідси, десь усамітнитися, але не можна. Треба бути на виду, щоб всі бачили, що вони не роблять нічого непристойного. Просто сидять поруч і розмовляють.
Злата пригорнулася до нього, було так добре, що аж лячно. Невже він справді хоче бути з нею? Невже він справді планує з нею спільне майбутнє? Як таке можливо? Який він і яка вона? Так хотілося поринути у ці солодкі мрії, про НАС… Але колись вона вже мріяла, і нічого з того не вийшло.
Їй не можна мріяти. Всі її мрії не здійснюються.