Позбавлені протягом дня спілкування, Артур і Злата сіли поруч у дальньому кутку майданчика. Нікому до них не було діла, всі були дуже зайняті вогнем і приготуванням їжі. А може просто робили вигляд, лишивши їх нарешті в спокої. Ніколас вирішив сьогодні приготувати рибу, а крила лишити на завтра, бо забагато.
Ілля приніс їм дві виделки і одну велику тарілку на двох з горою риби, грінками і салатом, побажав смачного і пішов до решти компанії. Потім підбіг Ніколас, сказав, що забув покласти соус до риби, додав соус, дав серветки і теж залишив їх.
Спільна трапеза з однієї тарілки перетворилась на якесь магічне дійство. Їжа була смачною (маринувала рибу Злата), вони їли, розмовляючи, насолоджуючись тим, що мали тут і зараз.
— Дуже смачно, — сказав Артур. — Ти десь вчилася готувати?
— Спеціально ніде не вчилась. Дивилася, як готує моя бабуся і ще тьотя Рая, мама Жанни. Різні програми по телевізору. А ще ми з Жанною експериментували, — вона усміхнулася. — Отак, методом проб і помилок, якось і навчилась.
— Проб і помилок? Звучить інтригуюче. Що ж ви такого готували?
— Ой, — Злата засміялась, — різне бувало, але якщо готувалося щось нове, то намагались особливо не ризикувати і готували невеликі об’єми. Бо колись… Найбільший наш провал був із білим перцем і свинячою рулькою. Почитали, що такий він хороший, до всього смакує, — вона залилася сміхом.— Купили. Насипали його, не жаліючи. Це був ЖАХ. М’ясо мало дуже дивний смак і запах. Благо, що батько Жанни повернувся раніше і допоміг нам знищити докази злочину, відвізши той “делікатес” у гараж, тамтешнім псам.
— Ті, я думаю, “зацінили”?
— Не знаю. Не уточнювала, — Злата похитала головою. — Він відвіз, а коли повертався, купив іншу рульку, яку ми зварили в пиві з ПЕРЕВІРЕНИМ набором спецій, а потім запекли. Переколотило нас тоді добряче. Тьотя Рая так і не знає про той випадок.
— Вау… — Артур здивовано поглянув на неї.
— Що?
— Рулька в пиві… Мабуть, смачно?
— Так. Смачно, — дівчина кивнула.
— Приготуєш колись?
Злата завмерла. Вона дивилася на нього трохи розгублено. Він говорив явно не про готування їжі тут, в пансіонаті. “Колись” — звучало як “десь там, для нього”.
— Добре… — вимовила вона трохи невпевнено.
— Коли я повернусь із Голландії. Я нагадаю, — він усміхнувся і кивнув.
Нервове тремтіння починало підступати до дівчини. Це вже було. Поїздка за кордон. Плани зустрітися. ТОДІ нічого не вийшло.
— Сонечку, — він помітив її напружений стан і поклав руку на спину. — Що з тобою?
— Все добре, — вона перевела подих.— Подумала дещо…
— Що?
— Дурниці, — вона труснула головою, ніби намагаючись позбутися тривожних думок. — Пусте.
Він погладив її спину.
— Цього разу ВСЕ буде добре.
— Звідки ти знаєш?
— Тому що цього разу — все буде по-моєму.
— По-твоєму?.. — Злата не розуміла. — Ти про що?
— У мене є деякі плани. Поки що я не можу озвучити всіх деталей, але не хвилюйся, тобі сподобається. Це буде сюрприз. Приємний. От побачиш, цього разу — все буде добре, — він поцілував її у скроню.
— Хоч натякни…
— Ні, так буде нецікаво, — він лукаво посміхнувся і прибрав руку з її спини.
— Ну Артуре…
— Терпіння, Сонечку. Ти все дізнаєшся згодом. Давай, допомагай мені спустошувати тарілку. Ніколас не любить, коли лишають.
Злата не стала більше розпитувати. Вдома була привчена, що треба слухатися з першого разу, зараз вже й так поставила забагато питань, тому повернулася до їжі.
— Ніколас такий кумедний у цьому фартушку, — сказала згодом Злата.
— Не вистачає капелюшка.
— Ага, такого високого, з хмаринкою нагорі, — вона руками зобразила у повітрі силует капелюха.
— У нього вдома — червона тюбетейка. Він її одягає — і стає таким поважним одразу.
— Ти давно його знаєш?
— Скоро чотири роки. Я познайомився з ним тоді, коли їздив у Німеччину: ми жили в його сестри, а він — у сусідньому будинку. Вечорами ми часто розмовляли. Він розповідав різні кумедні історії зі свого життя чи життя його друзів. Веселий чувак.
— Як правило, за зовнішньою веселістю ховається трагічна доля, — серйозно промовила Злата. — Це як ширма, щоб сховатися від світу.
— Так і є…
Злата питально поглянула на нього.
— Так і є?
— Його дружина й п’ятирічна донька задихнулися газом, через несправну трубу у квартирі. Він з синами їздив в гості, а вони лишилися вдома, бо мала хворіла. Коли повернулися, відкрили двері і дивом не клацнули вимикач освітлення. Інакше, там би весь квартал постраждав. Він продав тоді ту квартиру, купив будинок. Відтоді повністю присвячує себе церкві й синам.
— Людське життя таке крихке…— Злата відчула, як неприємна хвиля холоду накрила її.
— Так. Занадто крихке.