Злата старанно наносила начерки на стіни сходів, Жанна займалася шторами, точніше, вивісила ті дві, які випрались, закинула дві наступні і пішла нагору, до хлопців, котрі закінчували робити стелю, щоб розмітити місця для карнизів і прикріпити їх.
До них згодом приєдналася Злата, котра закінчила сходи і почала покривати начерками стіну навпроти лоджії. Вона ніби витягала чорно-білі лози зі стін, наче вони були там завжди, і лише доторки її рук являли їх світу. За цим магічним дійством спостерігав, відволікаючись, лисий Ілля, залипаючи час від часу на ці неймовірні чари творчості. За що і отримував наганяї від Бориса.
— Ну й спека… — видихнув Денис, опустивши валик у лоток із фарбою, — там у нас ще є вода?
— Майже нема, — відповів чорнявий Ілля, піднявши пластиковий бутель, де було зовсім трохи води.
— Я зараз піду вниз по ескіз, можу принести свіжої води, — сказала Злата.
— О, ти нас врятуєш, — Денис вилив воду в чашку і приніс порожній бутель Златі. — Дізнаєшся заразом, коли там вже вечеря.
— Зараз, от тільки закінчу цей фрагмент і піду.
Артур, побачивши Злату, котра вийшла з корпусу, одразу ж пішов до неї, на ходу повідомивши Матвія, що скоро буде.
— Як там у вас нагорі? Сауна? — вони зустрілись біля порогу їдальні.
— Майже, — Злата усміхнулась.
— Ти вже закінчила?
— Ще ні. Лишилися скрижалі. Йду по ескіз, треба ж всі заповіді розписати правильно.
— А напам’ять?— він усміхнувся.
— Напам’ять всі не знаю, — вона знизала плечима, і сором’язлива усмішка засяяла на її вустах.
— Ай-яй-яй, — Артур похитав головою, — як так можна?
— Отак, — Злата розвела руки в різні сторони.
— А намалюй їх арамейською.
— Що?! — Злата засміялась.
— Ні, ну чи якою там мовою їх Мойсею видали? Туди карлючка, сюди карлючка. Мовою оригіналу, так би мовити.
— Але ж ніхто не прочитає…
— Нехай вчать з інших джерел.
— Мене не зрозуміють. До того ж, домовлялись напис зробити українською.
— Ну, на івриті було б теж гарно. Хочеш, я запропоную батьку ідеї?
— Артуре, не треба… — Злата підняла на нього занепокоєний погляд.
— Сонечку, я жартую, — він поправив неслухняне пасмо (як добре, що воно таке є, чудовий привід торкнутися до неї), що вибилось з її затягнутого високого хвоста. Зіна на гойдалці напружилась. — Я тут подумав — у кутку на штативі буде колонка. Треба, щоб вона нічого не затуляла.
— Скільки місця вона займає?
— Ну… я можу зараз її там поставити, щоб ти точно бачила, скільки вона закриває. Ставити?
— Так. Я поки піду по ескіз, наберу хлопцям води і повернусь.
— Давай я воду наберу. Вони там собі мізки геть попекли? У водоноси вирішили найтендітнішу з усіх відправити? — Обурився він і накрив її ліву руку, котра тримала пластикову ручку, своєю правою рукою. Лівою рукою забрав бутель, не пускаючи дівочу руку, навпаки, стиснув її.
— Я сама зголосилася… — його обурення відгукнулось теплом у неї всередині. Ніхто ніколи не переймався тим, що вона піднімає важке.
— Тягати бутлі з водою я тобі не дам. Це абсолютно не дівчача робота.
Вона поглянула йому в очі.
— Дякую.
Нависла пауза. Вони мовчки дивились одне на одного. Кожен в цей момент думав про своє, і майже одночасно вони згадали про Зіну на гойдалці й прохання Олексія.
— Іди по ескіз, — глухо сказав Артур.
Злата пішла нагору, до своєї кімнати, а Артур пішов на кухню набирати воду. Слідом прослизнула Зіна і почала перешіптуватись зі своєю тіткою. Мова йшла про нього й Злату, в цьому він був впевнений, але йому було байдуже. Нехай говорять і думають, що хочуть.