— Я тебе почув. Не хвилюйся, я не планую оволодівати нею негайно і у будь-який спосіб.
— Тебе Зіна не відпустить зробити щось подібне, — батько втомлено усміхнувся. — Будь із нею терплячим. Розумію, що надмірна увага з боку Зіни тобі не подобається, поясни їй пом’якше, що між вами нічого не може бути.
— Сумніваюся що вона зрозуміє. Хоча маю аргумент, — Артур дістав теку з машини і дав батьку.
— Який?
— Я халдей, а з халдеями не одружуються.
— Стережись. Вона почне активно тебе євангелізувати, в стилі своєї тітки. Твоя нервова система може не витримати.
Артур засміявся. Батько попрощався й пішов у спальний корпус відпочивати. Постійні поїздки і зустрічі його втомили. Артур повернувся до вогнища. Його місце було зайняте Феліксом.
— Де Олексій? — запитав Фелікс.
— Пішов відпочивати, — Артур сів біля німців на колоду.— Матвію, а ти не думав зробити стаціонарне кострище? — запитав він несподівано.
— Стаціонарне?
— Ну, викласти з каменю коло для багаття, плиткою — майданчик довкола, щоб не місити ногами бруд, лавки чи колоди ці самі для сидіння, навколо якісь рослини посадити. Таке собі місце, де можна посидіти ввечері. Посмажити хліб чи зефір під час табору. Дітям таке має сподобатись.
— Прикольна ідея, — Матвій похитав головою. — Ти можеш намалювати ескіз?
— Художник з мене так собі, хіба що схематично.
— У нас лишився натуральний камінь, для декору кострища — вистачить, — сказав Борис. — потрібно лише цеглу купити вогнетривку, і це цілком реально зробити.
— А ще можна решітку знайти або зробити, буде таке собі барбекю — додав Ніколас.
— Так, можна це зробити, — погодився Фелікс.
— А Ніла не буде проти? — поцікавилася Стелла.
— Не думаю, — відповів Матвій. — Мамі має сподобатися така ідея.
— Артуре, може заграєш? — не вгавала Зіна.
— Не хочеться.
— Ну, будь ласка…
— Ні.
— Але чому? Ти ж чудового граєш, я пам’ятаю, — Зіна вчепилася в нього благальним поглядом.
— Я знаю лише халдейські пісні. Жодної вашої.
— Ну, ти ж можеш вибрати щось нейтральне, — підтримав старший німець, передаючи йому гітару. — Давай, я теж пам’ятаю, як ти граєш. Ти, коли був у нас, таку гарну пісню співав. Ти ще казав, що то якийсь відомий у вас тут гурт. Батько колись написав вірші, а син потім написав музику. Я б із задоволенням її послухав ще раз. Пам’ятаєш?— Ніколас усміхнувся. Він не просто так згадав про цю пісню…
— Пам’ятаю.
Артур взяв гітару, акорд, другий. Звук йому не сподобався.
— Треба струни налаштувати…
— У мене є тюнер, зараз принесу, — Матвій хотів підвестися, але Артур зупинив його, притримавши рукою за передпліччя.
— Не треба. Навіщо тюнер, якщо у нас тут присутня людина з абсолютним музичним слухом? — при цих його словах Зіна розпливлася у повній обожнювання усмішці, вона аж стрибала на стільці, махаючи закохано віями. Вона подумала, що він говорить про себе, і всім своїм виглядом виражала згоду з цією фразою. Але Артур, несподівано поглянув на Злату і звернувся до неї.
— Злато, можеш дати мі першої октави?
Всі присутні замовкли й поглянули на дівчину. Вона ще їла морозиво. При цьому зверненні Злата завмерла. Хотілося бути непомітною для всіх. Не вийшло.
— Можу, — тихо відповіла вона і, зробивши вдих, заспівала ноту. — Мі-і-і-і… Артур послабив струну і натягував прислухаючись, щоб її звучання поєдналося з голосом Злати. Вони дивились одне на одного, не відводячи очей, і на перший погляд зоровий контакт був потрібен для визначення натягу струни, але разом з тим ці погляди були наповнені незрозумілим для сторонніх змістом. Врешті Злата кивнула, звуки злились в один.
— Далі сі? — запитала вона.
— Якщо тобі не низько, — посміхнувся Артур. — Бо далі можу сам.
— Низькувато…
— Добре, дякую, простежиш?— він заходився послабляти і підтягувати струни, не відводячи він неї погляду і кожен раз очікуючи її кивка як знаку того, що все як треба, потім затис акорд. Він звучав ідеально. Поглянув на Ніколаса, на його змовницьку посмішку, і почав грати перебір, а коли заспівав, то текст викликав досить різні емоції у присутніх.