Категорії
Фантомна Довіра

⌘ 25

А пліток було вдосталь… Тетяні розповідала їх Інна, а сестра повідомляла вже їй — стримано і добираючи слова. У загальних рисах Лариса знала все, що кажуть про неї і про Степана в селищі — вона лише тимчасова розвага: родина живе у злиднях, а Лорка гарна, не соромно на люди вивести, то він і користується нею. Чи то з жалості, чи то з цікавості… Ну і вона йому винна: зобов’язана життям.

Після того, як вони на минулий його приїзд смажили у неї вдома шашлик, люди почали говорити, що “Людка дожилася, доньку за їжу стелить”. Тепер мама з сусідами не розмовляє. Посварилась. 

— Самі дурні й дурне мелють, — бурчала тоді мама, — Я їм кажу: “Що ви морозите? Хіба ж ми як всі люди не можемо просто посмажити шашлик? Чим ми не такі? Тим більше, що зять пригощає…”

А Ганька шкірила золоті зуби й казала: ”Та який же він тобі зять? Чи він з твоєю Ларискою вже до “загсу” ходив? Не ходив, то він їй не чоловік, а просто йоб*р”…

Мама знайшла слова, щоб відповісти тоді сусідці. Сказала, щоб краще за своєю донькою дивилася, котра вже четверту дитину скинула бабусі і повернулася в Київ. — Так, привезла. Розлучилася з четвертим ЗАКОННИМ чоловіком. Дитя — бабусі, бо тут екологія краща, ніж у місті, а Лариску твою Відьмак зіпсує і викине, як непотріб, бо Бондарі завжди з місцевими дівчатами гуляли, а одружувалися на якихось “чужоземках”. Сергій на “бандерівці” одружився, а Олег аж з Вільнуса тоді собі дружину привіз… Тож губу не розкатуйте.

Мама казала Ганьці дивитися краще за своєю донькою, а вона зі своїми якось вже сама розбереться, без сторонніх… Ганька шкірилась і називала матір п’яницею, від якої чоловік втік і що вона мала би соромитися, що Відьмак її доньку тягає і що слід заборонити доньці мати з ним справу… А матір казала їй іти готувати ліжко для п’ятої дитини, а не вказувати їм що і з ким робити… (загалом у сусідки буде семеро онуків і онучок вкупі, всі на різних прізвищах). Лорі аж земля під ногами тоді захиталась, і вона сіла на грядку, приголомшена почутим. Чула всю ту розмову, будучи на городі. 

І зараз, стоячи в обіймах Степана, Лариса дивилася на гарний подарунковий пакет, куплений за кордоном і привезений ним сюди, для неї… Він не забуває про необхідність подарунка, де б він не був. Чи це просто вироблена звичка? І якщо про це наголошувалось у його родині змалку, значить, він робив так і для інших… Від цієї думки стало зовсім не радісно. Лариса зітхнула.

— Лоро, щось не так? — Степан відхилив її і зазирнув в обличчя.

— Все добре, — вона сумно усміхнулася.

— Якось не схоже. Може поглянеш, бо…

Степан взяв пакунок і подав Ларисі в руки. Зазирнувши, побачила футляр. Там точно якась коштовна прикраса.

— …невпевнений, що вгадав з розміром… — Степан нетерпляче кусав нижню губу.

У футлярі лежав золотий браслет. Широкий і масивний, виконаний у техніці “Бісмарк”, точніше його підвиді “лисячий хвіст”. (Для виготовлення беруться ланки різних форм і розмірів, які щільно з’єднуються в певному порядку, утворюючи особливий візерунок, в результаті чого виходить максимально об’ємний ланцюг). 

— Дуже гарний… — тихо вимовила Лора.

— Давай допоможу, — Степан помітно переживав чи підійде прикраса — виявилася саме впору. Він застебнув браслет на її лівому зап’ястку.

— Дякую, — Лариса провела правою рукою по прикрасі. Браслет гарний і важкий, незвично було відчувати його на руці. 

— Потрібно буде замовити до нього ланцюжок, щоб був комплект, — Степан поправив діамантову підвіску у неї на грудях і подивився Ларисі в очі. Вона усміхнулась. Весь цей час спостерігала за ним. За тим, як Степан хвилювався, як школяр, і як нервово кусав губи, справляючись із застібкою — це було так мило… Навряд чи чоловік буде так переживати чи підійде жінці його подарунок, якщо йому до неї байдуже. Та і таким цінним подарунок міг би і не бути… Підійшла б якась дрібничка з сувенірної крамниці, але Степан привіз не дрібницю. Лариса підняла руку і торкнулася його почервонілих губ. Можливо, іншим він і привозив подарунки, але це хвилювання, чи підійде їй прикраса… він обирав подарунок саме для НЕЇ.

— Він дуже гарний. Дякую, що не забуваєш про мене… — сказала вона, тонучи в його гетерохромних очах. Схилившись, Степан поцілував Лору. Її тіло відгукнулось першим на його близькість, наповнюючи низ живота пульсуючим теплом, хочаа мозок ще намагався розібратись — хто кому хто, та потім хвилі тепла досягли і його… Лора відпустила сумні думки. Не хоче думати про плітки. Хоче думати про нього. Степан міг не повернутись! Вона могла більше ніколи не побачити його і не відчути його дотик… Проте, він приїхав, і зараз, хоч на невеликий відрізок часу, Степан належить тільки їй.

Поцілунки і обійми ставали більш пристрасні і він, цілуючи, всадив Ларису на стіл. Вона подалась уперед і затисла його ногами. Степан застогнав і завмер.

— Степане… — сказала Лора, виринаючи з хвиль бажання, котре оповило її і стурбовано поглянула на нього, — що…

— Все добре. Просто на стегні є ще пару швів, — почав він виправдовуватися.

— Давай зараз я тебе повністю огляну, все побачу і знатиму що де є.

— Наядо, я не хочу відволікатись.

— Пізно. Я вже відволіклася, — Лора усміхнулася.

— Ну-у-у… — він задер голову, не погоджуючись.

— Ходім у спальню, — вона погладила його плечі, — це не значить, що я передумала. Просто хочу знати твій реальний стан. На місці вирішимо. Пішли.

Коментарі з Facebook