Степан заявив, що може потрібні продукти почистити і нарізати. Лора погодилася. Дуже не любила чистити картоплю і вдома всілякими способами намагалась уникнути цієї роботи. Він почистить, не питання, і йому приємно, що вона планувала піти на такі жертви заради нього.
Дивувався білим грибам, великим і гарним, як намальованим — сама знайшла? Ні, привіз дядько. Був на днях, привозив гриби і мед. Вона в ліс не ходить — боїться. Степан сказав, що потрібно буде піти разом, коли нога трохи загоїться, він давно не був у лісі. Навіть якщо вони не знайдуть грибів — прогуляються. Полетить з України він аж 19 жовтня, рано вранці.
Розповів, як у дитинстві ходив з братом і дідом Василем збирати гриби в Карпатах, як вперше назбирали повні кошики поганок і дідо бурчав, що з такими грибниками і ворогів не треба. Як сиділи на заваленому стовбурі, і, дістаючи гриби з кошика, дід Василь пояснював що то за “звір”. Поганки викидав, а їстівні лишав… і як він пишався, що у нього в кошику лишилося три гриби, а в Олексія — один… Потім ходив вже тут, з батьком Бакеро, дядьком Іваном. Зі своїм рідним батьком ніколи не довелося бувати в лісі разом, лише чув від нього різні розповіді з часів дитинства… Як малими вони з братом зустрічали лосів і кабанів в лісі, як кидали велосипеди і задля порятунку лізли на дерева, з переляку вискакуючи на такі стовбури, що потім не могли видертися на них вдруге… В Монголії з лісами було “ніяк”, там довкола частини була лише пустеля Гобі, а тут, у селищі, вони були всі разом лише одного разу, ранньою весною, коли приїжджали на день народження бабусі. Тоді грибів у лісі не було…
— А коли? Я не пам’ятаю, щоб ти приїздив… — дивувалася Лора.
— А тебе, мАла, тоді ще й у проекті не було. Мені було п’ять років з хвостом таким нормальним, майже шість. А ти народилася через три дні, після того, як мені сім виповнилось.
— Гм, — Лариса гмикнула і відвернулася. Помовчала, — зате я молодша за декого, не буду тикати пальцЯми…
Степан усміхнувся. Не почувши його відповіді на свій закид, Лора озирнулась.
— Що тебе так веселить?
— Ти коли сердишся — така класна…
Лора відвернулася. Дуже багато різних думок і питань виникло в голові одномоментно: від “чому ж ти мене тоді не кохаєш?” до “чому не хочеш мати зі мною дітей?”… Краще нічого не питати і не з’ясовувати: зараз — не той момент. Тому просто поцікавилася чи не болить у нього нога? — Ні, він на знеболювальних препаратах.
Вони чудово ладнали на кухні. Вони взагалі чудово ладнали, якщо не займати певних тем…
Вже під кінець готування Степан почав принюхуватись і нити, що від таких ароматів у нього зараз всі кишки на вузол зав’яжуться. Лора сміялася, казала, що він вередує як малий, і пропонувала йому попити води — Степан кривився і відмовлявся — колупав салат. А потім Лариса подумала про свої слова… і навіть пожалкувала, що їх сказала. По суті, в сім років Степан лишився без матері, перед ким йому було вередувати? Звичайна недолюблена дитина, котра обросла панцирем, а всередині він — те саме дитя… Так, вона йому не матір і не збирається опікуватися ним, та він і сам не дозволить, але це вперше він проявляв таку свою дитячу нетерплячість…
За вечерею він розпитував її про навчання, про те, як будуть проходити практичні заняття. Згадка пологового будинку на Севастопольській викликала у нього усмішку, але він ніяк цю інформацію не коментував, за що Лора була йому дуже вдячна. Досі соромилась, згадуючи всю ту історію…
Після вечері Лора хотіла повторити конспект — завтра практичні заняття в другому корпусі по педіатрії і хірургії. Хотіла сісти на кухні, почала прибирати все на столі. Він мовчки подавав їй тарілки, а потім підвівся і запропонував протерти стіл. Лариса питально поглянула нього, вона може і сама, але погодилась і зібралася піти по сумку з конспектами, що лишилась у прихожій, та помітила на лаві, де він сидів, щось кругле, розміром з футбольний м’яч, замотане в рушник.
— А що це таке? — запитала вона вказуючи на незрозумілу круглу річ.
— Це матеріал для наукового експерименту, добутий контрабандним способом.
— Контрабанда? Не може бути, — Лора усміхнулась. — І що це?
— Тільки не смійся… — Степан потягнувся, дістав замотану річ, скинув рушник і дістав звідти каменя, за розміром трохи меншого за футбольного м’яча.
— Вау… — Лариса здивовано оглянула камінь. — І що це? У чому суть контрабанди?
— Це тровант. Ці камені ростуть, — пояснив Степан, хоча пролунало це як виправдання, — розмножуються брунькуванням. Після дощів збільшуються у розмірах і поки малі — ростуть дуже швидко, потім ріст сповільнюється. У центрі і на півдні Румунії їх дуже багато. І я подумав… Якщо притягнути такого “звіра” в Україну — буде він рости у нас чи ні? У нас був вільний день, ми трохи прогулялись, і я поцупив звідти цього красунчика. Бо типу не можна… Але місцеві з них паркани будують, тому я вирішив, що зникнення одного маленького камінчика ніхто не помітить… хочу спробувати.
— Тобто… це така домашня тваринка? — Лариса погладила камінь і усміхнулася.
— Домашня тваринка? — Степан насупився і поглянув на камінь. — Варіант. І як ми його назвемо?
— Не уявляю, які іменами прийнято називати тра… е…
— Трованти.
— Так, трованти, — Лора кивнула і ще раз поглянула на диво-камінь, потім на Степана. Ну точно хлопчисько… Знайшов каменюку і притяг з іншої країни, щоб перевірити чи він росте… — Поклади його біля порогу і назви Кузею, як домовика з мультфільму.
— Біля порогу? А як виросте — сидіти на ньому?
— Так. Така собі лава на виріст. Ну, а як не виросте, то буде просто собі каменюка, — Лариса усміхнулась і знову погладила камінь. — Я по конспекти…
Повернувшись, вона побачила на столі невеличкий пакунок. Подарунок для неї…
— Подарунок, лише один. Вибач. Я думав у четвер щось купити, але так вийшло…
— За що ти вибачаєшся? — Лариса пригорнулася до нього. — Я за все життя не отримувала стільки подарунків, як за цей час з тобою… В тебе це прямо якийсь культ.
— У нас в родині необхідність радувати дівчаток прививалася з дитинства. Обидва мої діди постійно на цьому наголошували. Один — бо мав двох доньок, другий — бо не мав жодної, але хотів. Щаслива і задоволена жінка, казали вони — основа благополучного, тихого і спокійного життя… Якщо “дівчинка” не щаслива — все, глина, — Степан усміхнувся і поцілував Лору в чоло.
Вона знітилась. Звісно, отримувати подарунки приємно, але їхні відносини для неї незрозумілі. Ролі не озвучені. Її тягнуло до Степана, як магнітом, але невизначеність і плітки засмучували.