✾  4

У Макдональдзі Таня знайшла столик з диванами у вигляді букви “П”. Сама сіла в центрі стола, праворуч від неї — Розарія і Злата, ліворуч мали бути Євген і Артур, але вона відправила їх на касу. Хлопці принесли замовлення, котре переважно надиктувала Тетяна, упіймавши при вході хлопця-працівника з планшетом. Салати, різні меню, чай, кава, випічка… Всі поїли, розслабилися, навіть Розарія забула про час, і коли виявили, що до автобусу п’ятнадцять хвилин і треба поспішати, вона досить спокійно сказала, що це не останній, і вони поїдуть наступним.

— Тоді морозиво! Ви неодмінно повинні скуштувати їхнє морозиво! — Таня посміхнулася Артуру. — Мені макфлурі з карамеллю. 

Вона завжди точно знала, що хотіла. Дивлячись на свою нову знайому, Злата по-доброму заздрила їй. Адже зараз, коли вони вийдуть звідси, Злата сяде в автобус і поїде не в інше місто, а в інший світ. Де нема походів у кав’ярні, піцерії, маки і кінотеатри, і навіть не тому нема, що не пускають, а тому, що на це просто не вистачає коштів. Де светри “ручної роботи” вона в’яже не тому, що прагне ексклюзиву, а тому, що купити нема за що. А нитки їй іноді дарує сусідка, котра в’яже на замовлення: віддає те, що в неї лишається і перекидається з місця на місце. Злата поїде, а Таня лишиться тут. І Артур… Вона ніколи ще не зустрічала такого, як він. Правда, вона взагалі мало кого зустрічала в своєму житті, але відчувала, що він особливий. Якийсь незрозумілий магнетизм був у ньому. У всьому його образі, у короткій стрижці, у карих очах. Кориця… Його очі були кольору кориці… і п’янкий аромат його парфуму… Все це лишиться тут…

— Злато! — бабуся взяла її за руку, — тебе питають, яке ти хочеш морозиво: з шоколадом, з полуницею, чи з карамеллю?

— Я… я не знаю, — невже вона так сильно замислилась і відключилася від реальності?

У Артура задзвенів телефон.

— О, диви… — показав Євгену екран.

— Скажи йому, що він вже цистерну пива винен.

— Привіт, Вєталю. Так. Ні, я не вдома. В місті. Як в якому? Київ, Україна. Ага. Живу там же. Ну, там же, де й раніше, на Білоруській. Сьогодні? Заходь. Жека тобі переказує, що ти винен… А-ха-ха, ні, він сказав одну, але від двох теж не відмовиться. Так… Ну? Наступного тижня маю бути в Німеччині, з батьком. Тижнів на шість, плюс-мінус пару днів. Цього разу буду машиною. Так. Можемо підкинути. Ще не маю планів, але можна буде побачитися. Ти заходь увечері, поговоримо. Ага, бувай.

— Вєталь зараз де живе?

— У Гамбурзі, але вчора приїхав до батьків на річницю. Тридцять років шлюбу.

— Ого…

— Ага.

— Схоже, що сьогодні буде весело. Якби ще Бодю для комплекту! — засміявся Жека.

— А потім поїдете тусити в клуб? — запитала Таня. — Якщо як минулого разу, то краще йди ночувати до Артура чи до Зої, бо мама тебе такого п’яного не пустить.

— Так, а що я такого зробив? Прийшов і ліг спати.

— Ага. Під стіл на кухні. Там спить Мурка, там її законне місце. А коли вона почала нявкати, ти почав з нею сваритися :”Мура, не кричи на мене!” — Таня похитала головою.

— Що ти мене ганьбиш перед людьми? Що вони про мене подумають?

— А що про тебе думати? Артур тебе знає, як облупленого, а Злата і Розарія Павлівна… Ви, можливо, бачитеся єдиний і останній раз у житті, яка тобі різниця, що вони про тебе подумають?— Тетяна засміялась, але по цих словах Злата спохмурніла. Останній раз…

Артура ця фраза теж напружила, він помітив як змінилася в лиці Злата і здогадувався про причину, тому махнув їм команду “брейк”.

— Годі вже вам, вдома будете сваритися. Пішли, принесемо морозиво. Злато, то ти яке будеш?

— Полуниця…

— Я так і думав, — Артур усміхнувся й пішов до каси.

Хлопці повернулися з макфлурі для слабкої статі і з кавою для себе.

— Це не моя справа, але чи не забагато ви п’єте кави? — поцікавилася Розарія в Артура.

— Програмісти працюють на каві, — усміхнувся він, — це наш бензин. До того ж це натуральна кава, вона не шкодить, а іншої я й не п’ю.

— Ще б цигарку під каву, але там дощ…Що за червень? Як осінь… — скривився Жека.

— Шкодить кава чи ні, то все відносно. Має значення доза.

— Так, ви праві. Якість і доза. Я люблю арабіку. Хоча, останнім часом також подобається і коламбія, п’ю її з вершками, і не завжди з цукром. Рівня “відро в день” ще не досяг, тому можна не хвилюватися,— Артур відкрив кришку і засипав цукор зі стіків.

— Так, я — курити, вуха пухнуть, пропусти, — Жека вийшов і, щось буркочучи собі під ніс, пішов на вулицю з кавою.

— А мені треба носика попудрити, — підвелася Таня і теж пішла на вихід у бік Артура. — Злато, не складеш мені компанію?

— Я… можна, — дівчата пішли, Артур провів їх поглядом.