✾ 26

Артур витяг цигарки і задимів. Смерть Валентини його засмутила, хоч він її й не знав. Цей смуток був лише від того, що Злата втратила сестру, і це засмутило саме її.

Поведінка Злати його вразила. Він був здивований, спантеличений і трохи ображений водночас. З одного боку він розумів, що Злата в чомусь вчинила правильно, не повідомивши про смерть сестри, щоб не порушити плани його батька, і щоб він не гнав, як навіжений, назад… А з іншого боку — вона не повідомила йому про цю важливу і трагічну подію в своєму житті, відгородилася і не дозволила розділити з нею біль і турботи. А розділяти там є що.

— Я сподіваюся, ти не збираєшся зараз їхати в Житомир? — звернувся до нього батько. — Краще зробити це завтра вранці, коли ти трохи охолонеш і відпочинеш.

Артур, власне, збирався їхати саме зараз, та в словах батька було раціональне зерно. Він — день за кермом, а якщо поїде зараз — буде на місці серед ночі і всіх переполошить…

— Чому вона так зробила?..

— Тому що думає про всіх, окрім себе. Інша б на її місці подзвонила, розповіла про своє горе і ридала б на твоєму плечі до самого Житомира. Але Злата — не всі. Ти сам мені щойно казав, що вона сильніша, ніж здається. 

— Казав… От тільки це не сила проявилась, а страх завдати клопіт… Вона боїться, що через неї будуть проблеми.

Артур ходив по подвір’ю, і в голові починав визрівати план. Злата здивувала його такою своєю поведінкою. Нічого, Сонечку, я тебе теж здивую…

По приїзді додому, на Злату була звалена підготовка поминального обіду. Добре, що Жанна і її мама допомагали.

Розарії стало погано, її забрала швидка, і Андрій поїхав супроводити бабусю до лікарні.

Марина займалася документами на поховання та ще й самим похороном. Сьогодні майже весь день вона оббивала пороги різних установ і ще завтра зранку мала поїхати в кілька місць. Якби було достатньо грошей, то все це можна було б зробити через фірму з надання ритуальних послуг, а так — багато чого доводилось робити самим.

Батько нервував, довелося вколоти йому заспокійливе, щоб ліг спати. І без нього було важко. А ще душу рвали думки про її вчинок щодо Артура. І хоча постійна зайнятість трохи відволікала від думок, вона щоразу ловила себе на думці, що може втратити його через цей свій вчинок… 

Чи зрозуміє він, чому вона вчинила саме так, не повідомивши йому… А якщо він образився на неї? Чи приїде взагалі?.. А якщо він вирішить не приїжджати? Він полетить у понеділок за кордон, а на вівторок — консультація… Вона не знає ні адреси, ні телефону Олексія Петровича… Вона нікуди не потрапить… Чи ні… Вранці вона подзвонить Артуру. Обов’язково.

Лягла спати чи то пізно, чи то вже рано. Прокинулася на світанку, поспавши менше двох годин.

Треба було допомогти Андрію виставити столи у дворі і зняти з горища сараю лавки.

Коли прийшла Жанна — Злата попросила в неї телефон. В Артура було зайнято. Вона набирала його разів п’ять — він постійно з кимось говорив.

— Напиши йому повідомлення, — сказала Жанна.

— Повідомлення?.. Ні… Краще поговорити. Він же побачить пропущені дзвінки, правда?

— Звичайно.

— Якщо він передзвонить — ти мене покличеш?

— Обов’язково, — Жанна прийняла назад телефон з рук подруги.

Почали збиратися люди. Багато людей, більшість з яких Злата бачила вперше в житті. Хтось був з технікуму, де Валя навчалась, хтось — з роботи… 

Приїхала машина з труною, в якій лежала Валя, і її занесли в дім для “прощання”. Потім привезли священника, той провів службу. Після цього труну винесли у двір.

Злата переважно займалась обідом, але підходила декілька разів до труни з блідим тілом сестри, котра, здавалось, зменшилась.

Валя лежала біла… у білосніжній сукні нареченої. Така гарна… і мертва… ЇЇ руки були стягнуті широкою репсовою стрічкою якимось дивним чином, утворюючи хрест. Споглядаючи таке рідне і мертве обличчя, Злата не могла стримати сліз, і вони текли, капаючи їй на груди і руки. Валя… Що ж ти наробила?..

На цвинтар Злата не поїхала, бо потрібно було виконати всі “ритуали” поставивши портрет, хліб, стопку, помити підлогу після покійної… Поставивши портрет сестри, вона провела рукою по її обличчю. Вони не були схожі між собою: Валя більше була схожа на батька, Злата — на матір, точна копія. Чим і дратувала постійно батька: вона нагадувала йому свою покійну матір. На кого була схожа мама? На свою маму чи батька?.. Злата торкнулась каблучки на своїй руці. Вона ніколи про це не дізнається…

Виконуючи всі ці дії, Злата поглядала на годинник: якби Артур хотів, то вже давно був би тут… Жанна не кликала її до телефону. Отже, він не дзвонив… Артур образився. А скоро він летить на два місяці в іншу країну. Дівчина починала дуже сумніватися в правильності своїх вчорашніх дій. І що тепер? Як виправити свою помилку?..

Повернулися люди з цвинтаря, почався обід.

Злата трохи відволікалася від думок про Артура, розставляючи, подаючи і прибираючи тарілки та склянки на столах. За перший стіл всі люди не сіли: частина стояла на вулиці і чекала. Потім вони з Жанною перемили весь посуд і накрили столи знову.

Ноги пекли, руки нили, але про відпочинок ще було рано думати. Серед присутніх за поминальним столом вона помітила того самого Фролова Дмитра, з яким укладав угоду Артур. Він кивнув їй, коли вона приносила тарілки до столу, і вона кивнула у відповідь.

— Слухай, Злато, — сказав він, ніяково підійшовши до неї трохи пізніше.

— Що? — вона озирнулась.

— Я тут хочу віддати тобі гроші. Ми відремонтували байк, ремонт коштував дешевше, ніж ми думали. Ось. Дві сотні зайві, — він простягнув їй дві купюри.

— Це не мої гроші, я не можу їх взяти…

— Ну, але ж цього мажора зараз тут нема. Передаси йому при зустрічі.

— Я навіть не знаю, чи побачу його… — сумно промовила дівчина.

— Побачиш, — сказав він, дивлячись на каблучку на її пальці. Вона помітила цей погляд, взяла купюри. — Вибачай, якщо що… Хто ж знав, що Валька вирішить піти…

— Так… — вона кивнула. Чоловік торкнувся її плеча, теж кивнув і пішов.

Злата поглянула на долари, два шматки паперу, які за збігом обставин мають таку велику цінність в цьому житті… Поклала їх у кишеню фартуха. Хто знає, коли випаде нагода віддати ці гроші Артурові?

Мабуть, на кожних поминках є люди, які приходять просто напитися. Місцеві п’янички, зайнявши дальній кут ще під час першого поминального столу, спустошували пляшки одну за одною й просили ще. Ніхто особливо не хотів з ними розбиратися, а в сім’ї Злати зробити це було нікому.

Андрій спробував їм сказати, що вже досить. Три чарки випили і йдіть, за що вислухав грубу лайку і був виштурханий від столу.

Несподівано на допомогу прийшов дядько Толя, високий кремезний чолов’яга, з долонями як лопати, на прізвисько Гора. Колись він працював разом з їхнім батьком на будівництві. Чоловік досить швидко спровадив всю захмелілу компанію і наказав їм більше тут не з’являтись. Злата й Андрій подякували йому за допомогу. Він розводив руками, мовляв, нічого такого не зробив, просто допоміг сиротам, і сів на своє місце за поминальним столом.

Злата поглянула на Жанну, котра принесла хліб на паралельний стіл, та заперечливо похитала головою. Артур не дзвонив… Жанна не сказала подрузі про те, що сама набирала його номер вже разів десять, і він постійно був зайнятий…

Злата пішла в літню кухню, потрібно було докласти котлети в тарілку і занести на один зі столів. Хтось зайшов за нею слідом. Вона озирнулась — дядько Толя. Але дивився він на неї якось дивно. Важко дихаючи, він наблизився впритул до дівчини і згріб її сідниці у свої величезні руки, притиснувши до себе. Від несподіванки Злата впустила тарілку, їжа розлетілася по підлозі, а її руки вперлись в кам’яні груди чоловіка.

— Дядьку, що ви робите? — пролепетала Злата, заклякши від страху.

— А ти як думаєш? — протягнув він нахабно, мнучи її сідниці однією рукою і піднімаючись іншою вгору, до грудей.

— Припиніть! — намагалась вона викрикнути, але голос зірвався від страху і шоку.

— Маленька, ти ж зовсім беззахисна. Полохлива пташечка, ще й трохи скалічена. Тобі потрібен захисник. Я можу захистити тебе від усіх, — він притис дівчину до столу, її сил не вистачало, щоб відштовхнути його кремезне тіло.

— Ви п’яний, пустіть мене!

— Я не п’яний, трошки випив, — швидко промовив він і, взявши її за волосся на потилиці, повернув голову Злати до себе. — А з цього боку ти гарненька, — сказав він і почав цілувати її. Хвиля нудоти підкотила до горла дівчини, вона опиралась з усіх сил, але не могла вирватись. Залізні лещата стискали її тіло, охоплене жахом і огидою до свого кривдника… Серце вискакувало з грудей, всі нутрощі скував жах. Ні, не треба…