☘ Пролог ☘
23 квітня 1999 року (п’ятниця)
День був похмурим, таким же був і настрій Олесі. Вона йшла вулицею, несучи в руках початий рулон паперових шпалер. У навушниках лунав Roxette, дешевий касетний плеєр лежав у кишені легкої джинсової куртки. Дівчина наспівувала й кивала головою в такт музиці, тому не чула, що її кликала інша дівчина.
— Олесю, ну ти що, зовсім глуха?! — дівчина наздогнала її і, важко переводячи подих, торкнулася її правого плеча, підійшовши зліва. Шатенка озирнулася праворуч — нікого, швидко повернула голову в інший бік.
— О, привітики, — сказала вона, виймаючи навушник із вуха.
— Блін, а я тобі кричу! Вся вулиця озирнулася, а ти така йдеш собі і нічого не чуєш! — обурювалась інша дівчина.
— Вибач, Олю. Настрій паскудний, намагаюся хоч музикою його покращити.
— А що сталося? — Ольга поправила біляве волосся, що вітер закинув їй на обличчя.
— Та… Все те ж саме. Батько “набуха́вся”, посварився з мамою, мама зірвалася на мені й сестрі… і Тома одразу ж втекла до подруги ночувати.
— Мда… Сеструха твоя шарить. А приходь сьогодні ночувати до мене.
— Якщо можна — прийду. Бо ввечері має бути “друга серія”… — Олеся вклала навушники в кишеню до плеєра.
— Шпалери тягнеш для плакатів?
— Так… — зітхнула Олеся, — ви остаточно вирішили, що дівич-вечір має бути наступної п’ятниці?
— Ну, Ладка каже, що в неї лише цей вечір вільний. На травневі вони їдуть до Сергія. Шашлики і все таке інше. Є лише вечір п’ятниці, тридцятого числа, бо кожний день перед весіллям розписаний. А що?
— Та, у мене може бути наступна п’ятниця зайнятою…
— Що за плани?
— Не хочу нічого казати наперед. Потім розповім. Просто, я ще не знаю що робитиму в той вечір…
— Олесю… — Ольга штовхнула її в плече, — ану кажи…
— Ні. Потім. Це стосовно підробітку. Якщо візьмуть, то ти дізнаєшся першою. Я обіцяю.
— А який ти підробіток шукаєш?
— Ну… Я не хочу казати наперед. Потім, добре?
— Добре.
Вони якийсь час йшли мовчки, а потім Ольга заговорила.
— Як думаєш, Ладка буде щасливою з Сергієм?
— Не знаю… Він наче непоганий… Закоханий у неї… Якби ж Валік не був таким тюхтієм і не слухався своєї мами у всьому… — Олеся насупилася.
— Ну, те, що Валік без дозволу своєї мамусі й кроку не робить, ми знали ще зі школи, а от те, що Ладка вирішила на зло йому почати зустрічатися з іншим…
— Який у неї термін?
— На початку грудня має народити… Ото вже вляпалася… — Ольга зітхнула, — ще невідомо, що з Ксюхою буде. Вчора його мамаша приходила до моєї мами в салон. Шукає собі невістку… Не уявляю, що то буде…
— Думаєш, він їй нічого не каже?
— Я в цьому впевнена.
— Мда…
Дівчата мовчки перейшли міст над річкою, що одночасно був і дамбою, та наблизилися до невисокого дерев’яного паркану, до металевої хвіртки в ньому. Зайшли у двір. Проминули клумби з тюльпанами і, не звертаючи особливої уваги на лемент малого чорного песика, що вискочив з буди, пішли до вхідних дверей.
— Кузю, замовкни, я тебе прошу, — буркнула на нього Олеся, відчиняючи двері, а той перейшов на надвисокі частоти свого діапазону. Дівчата зайшли до хати без стуку. Їх там чекали.
— Ну нарешті! — вигукнула до них світло-русява худорлява дівчина, зустрівши їх у прихожій, — вас поки дочекаєшся, то пилюкою можна припасти!
— Марино, не бурчи, — Олеся зняла куртку і повісила на гачок у прихожій.
— О, Леська не в гуморі… Що, знову батя?
— Знову, — Олеся зняла кросівки і, підхопивши рулон шпалер, пішла до зали.
— Може чаю? — поцікавилася Марина.
— Можна, — відповіла Олеся, — привіт, Ксюхо, — привіталася вона з вродливою брюнеткою, що сиділа у центрі зали, на паркеті.
Паркетом на підлозі в їхньому селищі мало кого можна було здивувати, бо продукцію з ДОК-у (деревообробного комбінату) тягали всі, кому не лінь, а паркет там робили ще з часів Союзу… У залі стояла “чеська стінка”, котра вважалася мірилом достатку у колишньому СРСР, тумба з кольоровим телевізором, диван, два крісла і журнальний столик. Перед дівчиною, на підлозі, був розстелений ватман, і вона малювала на ньому рамочку з квітів.
— О, ви вже тут почали без нас, — Ольга теж зайшла до зали, — який задум?
— Задум? — перепитала Оксана, замислено дивлячись на ватман, — Марина сказала робити рамочку з квітів, а ви прийдете і придумаєте, що написати… Може Олеся домалює янголят…
— Як на мене, то такі варіанти — не “канають”, — скривилась Олеся. — Вибач, Ксюхо, не хочу тебе образити, просто все це дуже… е… занадто слиняво. Наша подруга виходить заміж не по великому коханню, а по “зальоту”, тому квіти, янголи і сердечки на дівич-вечорі будуть абсолютно недоречні.
— А що ж тоді малювати? — запитала Марина, заносячи тацю з чаєм і печивом та ставлячи її на журнальний столик біля дивану. — Це ж все-таки дівич-вечір перед весіллям…
— Треба подумати, але ніяких рамочок із янголятами.
Дівчата пили чай і обговорювали ідеї малюнків, та ні до чого не могли домовитися. Олеся, як “головний художник”, рубала всі ідеї одразу ж.
По телевізору саме почався рекламний блок, і чоловічий голос волав: “Спрайт — не дай себе засохнуть!” (рос.). Олеся хитро примружилася.
— Я знаю, що намалювати… — вона посміхнулася, підвелась і, розгорнувши рулон шпалер тильною стороною вгору, присіла на паркет, намітила лінію відрізу. — Не знаю, чи зможу бути на цьому вечорі, але атмосферу я вам там створю незабутню!
— Що значить: “ …чи зможу?” — здивувалася Марина.
— Це — лише припущення, — Олеся відрізала шматок шпалери, відклала рулон і почала притискати кути відрізаного шматка: один — ножицями, другий — чашкою. — Я вам зараз тут ТАКЕ намалюю!
— Олесю, мені вже страшно… — Ольга відставила чашку і, підійшовши, наступила ногою на вільний край, щоб той не завертався.
— А ти не бійся, — засміялася шатенка і затягла довге каштанове волосся у хвіст на потилиці, щоб не заважало, — Марино, ти казала, що в тебе є гуаш.
— Є, ось. А ти що, прямо одразу будеш малювати? Олівцем нарис робити не будеш?
— Ні.
— Хіба так можна? А як же…
— Повір мені, те, що я збираюся малювати, кожна з нас намалює і без олівця.
Дівчата замовкли і дивилися, як, посміхаючись, Олеся відкрила світло-коричневу фарбу, змочила пензлика і, спершись на обидва коліна та ліву руку над “полотном”, почала зосереджено малювати на ньому великий фалос (фото цього шедевру будуть у главі з вечіркою).
— Лесю, що це ти малюєш?! — пирснула від сміху Ольга.
Оксана теж засміялася, а Марина була спантеличена таким неординарним вчинком подруги і, окрім широко розкритих очей, поки що жодним чином не виражала свого враження від плакату. Ніхто нічого не коментував. А художниця натхненно продовжувала виводити свій “шедевр”. Завершивши контур, дівчина сіла і оцінююче оглянула своє творіння. Домалювала “зняту кришечку”: голівку, що трималася на “мотузочці”. Ніхто не уточнював, чим та “мотузочка” була насправді.
— Тобто, “що це ти малюєш”? Ти що, не знаєш, як це називається? — перепитала Олеся, відкриваючи яскраво-рожеву фарбу, якою почала виводити слово “SEX” над фалосом.
— Знаю, — залилася сміхом Ольга.
— Олесю, а тобі не здається, що це перебір? — обурено промовила русява дівчина.
— Марино, це ще не закінчена робота. Потримай свої коментарі при собі.
Олеся відкрила ще білу фарбу, змішала її з жовтою, і утвореним новим кольором намалювала над фалосом хмаринку.
— Ой, я не можу! — Ольга залилася сміхом. — У тебе — коли паскудний настрій — ти такий творець, виявляється!
— Так… Творю, аж гай гуде… — пробурчала собі під ніс дівчина.
Олеся взяла коричневу фарбу й домалювала вени на фалосі, а потім відкрила темно-зелену фарбу і почала підписувати свій шедевр. “Не дай себе засохнуть!” (рекламний слоган, щойно почутий по телевізору)
— Мати моя рідна… — Марина взялась за голову, — що ти оце робиш? Якщо мої батьки побачать — вони спалять це неподобство!
— А ти сховай і не показуй. До п’ятниці, — засміялась Олеся, підмальовуючи літери, — Ксюхо, салатовий фон для цього шедевра намалюєш?
— Намалюю, — ледь стримуючи усмішку, відповіла дівчина й потягнулася по салатову фарбу.
— Зараз я допишу… і будеш малювати…
— Мда… — Марина приголомшено оглянула картину. — А ти впевнена, що Ладі це сподобається?
— Впевнена. У Ладки прекрасне почуття гумору!
Поки Олеся натхненно малювала — Оля повернулася до свого чаю. Марина все ж ніяк не могла прийняти те, що бачили її очі.
— Лесю, ти точно здуріла… ну що це таке?! Ну?— вона присіла біля плакату.
— Марино Миколаївно, ну що саме Bам не зрозуміло у цій картині? Це — чоловічий дітородний орган. У твого Юрчика що, не такий? — вона іронічно посміхнулася, спостерігаючи, як червоніє подруга.
— О! Оце я розумію — підготовка! — до кімнати зазирнув високий худорлявий чоловік, з коротко підстриженим русявим волоссям. Одягнений у джинси та клітчасту зелено-чорну сорочку.
— Максе! Ти ж казав, що будеш аж увечері! — обурилася Марина, обертаючись до дверей.
— Сестричко, не нервуйся ти так, я просто забув техпаспорт на машину в курточці. Все, я вже їду, просто зазирнув поглянути, чим ви тут займаєтеся, — Максим усміхнувся, ковзнув поглядом по художниці, що нависла над своєю картиною, затримав погляд на її обтягнутих майкою грудях, — не бешкетуйте тут…
— Ми тут зібралися з іншого приводу. Так що… не хвилюйся, — Олеся лукаво посміхнулася, піймавши на собі погляд старшого брата подруги.
— Та я бачу, — він відступив назад, не відводячи від дівчини зацікавленого погляду, і зачепився за табурет.
— Дивися куди йдеш! — весело гукнула йому Оля.
— Який сором… Макс скаже батькам і вони…
— Марино, нічого він не скаже, не кіпішуй! — Олеся відсунула Оксані свою “картину” і взялася відрізати наступний шмат шпалер, — зараз намалюємо ще одного “шедевра”.
— Я сподіваюся, ти не збираєшся малювати для “нього” подружку? — Марина кивнула в бік першого плакату, де Оксана взялася малювати фон.
— Слу-у-ухай… — протягнула Олеся, — а це ідея!
— Ні! Забудь! — Марина підняла руки вгору. — Забудь.
— Добре. Зараз намалюємо щось нейтральне.
Другий плакат не був провокативним. На ньому Олеся намалювала коктейль у келисі, з лимоном і полуничкою. По боках келиха лежали обручки, з’єднані ланцюгом.
— Ну давай хоч тут десь сердечко намалюємо… — нила Марина.
— Нафіг тут сердечко? — обурювалась Олеся.
— Ну будь ласочка… Ось тут, на ланцюжку. Це ж так символічно, що вони поєднуються ланцюгом кохання… Чи янголятко…
— Марино, яке кохання? Які нахрін янголята? Лада виходить заміж не за Валіка, а за Сергія! Це він її кохає, а не вона його. І одружуються вони лише тому, що вона залетіла, і тепер батьки швиденько хочуть владнати цю неоднозначну ситуацію. Їй все це потрібно, як зайцю стоп-сигнал…
— Добре, ну хоч для декору. По стінах наклеємо. Сердечки…
— Ні, — Олеся похитала головою, — які сердечки? Марино, охолонь.
— Для декору — потрібно! У мене десь був кольоровий папір. Я їх із паперу повирізаю. Якщо ти не хочеш намалювати щось гарне, то я зроблю це все сама. І жодних заперечень! — Марина підвелася, пішла до своєї кімнати, з якої продовжувала говорити. — Як можна, маючи такий талант до малювання, малювати… малювати… — Марина запнулася.
— Ну… ну.. — Олеся, сміючись, “підтримала” подругу, — кажи, Марино, ти зможеш! Я в тебе вірю! Малювати що? Х*ї?
Ольга і Олеся засміялися, а Оксана прикусила губу, стримуючи сміх.
— Дівчата, я вас не розумію. Як ви можете так поводитися? — зітхнула Марина і вийшла з кімнати, тримаючи в руках кольоровий папір.
— Та нормально ми поводимося. А ти сидиш і вдаєш із себе незайману. Ти ж із Юрком вже давно камасутру тестуєш, — засміялась Оля і взяла печиво.
— Це — наша особиста справа, — знітившись, відповіла Марина. Її щоки залив рум’янець.
— Ой, не можу, — Оля відкинулася, сміючись, у кріслі. — Ви погляньте на неї, вона почервоніла!
— Ну, не всі ж такі розкуті і з вільними поглядами, як ви. Он, Ладка вже пожинає плоди таких своїх переконань.
— Якби презерватив не порвався, то хрін би вона зараз ішла заміж, — серйозно промовила Олеся, малюючи коктейль. — Тому хай Юрко презики по два одягає, про всяк випадок, бо будеш наступною.
Дівчата засміялися, а Марина насупилася.
— Добре, — буркнула вона, вмощуючись у кріслі і починаючи складати навпіл аркуші кольорового паперу, щоб потім зробити сердечки.
— Ксюхо, а ви який метод уникнення вагітності обрали? — звернулась Оля до брюнетки.
— Я п’ю таблетки, — тихо промовила Оксана, не піднімаючи голови від малюнка.
— Молодці, — Оля авторитетно кивнула, хоча така відповідь її і не радувала.
З їхньої п’ятірки, Оксана була найкрасивішою і найспокійнішою. Мама Оксани, Вікторія, була з багатодітної родини, народила донечку одразу ж після школи, від свого однокласника, Дмитра. Його батьки прийняли дівчину. Допомагали. Віка, коли мала трохи підросла, вступила до технікуму, але… Дмитро зник, коли малій Оксанці було лише два роки, і куди подівся — невідомо.
Він був ще дуже молодим хлопцем, не хотів сидіти на шиї батьків, адже сам вже був батьком, тому вчився й підробляв ночами в Києві. Отак поїхав одного разу на роботу (як з’ясувалося потім — не доїхав) і додому більше не повернувся. Ніколи. Його оголошували в розшук, але так і не знайшли. Зник… Щоправда, бувало, що люди казали, нібито бачили його то там, то сям, але люди завжди говорять.
Через зникнення єдиного сина свекруха невдовзі померла: інсульт, потім помер свекор, також від інсульту, і освіту Вікторія так і не отримала. Лишилася сама. Допомоги від своїх батьків не мала і згодом знайшла підробіток: прибирала і готувала їжу в одній заможній родині тут, у їхньому селищі.
Мама в тій родині,Тамара Володимирівна, ефектна повненька блондинка, працювала головним редактором у газеті, а після розвалу СРСР стала головним редактором філії відомого закордонного журналу в Україні і утримувала родину саме вона. Чоловік теж працював, але його вклад у сімейний бюджет був не таким значним. У подружжя був син, Євген. І саме цей син дуже напружував Ольгу. Точніше те, що той синочок робив.
Оскільки мама Оксани цілим днями пропадала в будинку родини Копилових, то дівчинка, час від часу, приходила до них додому. Ксюха була дуже симпатичною: тонкі риси обличчя, світла шкіра, чорне, як смола, волосся і темно-сірі очі. Середнього зросту, струнка. Ще мала́, а вже з апетитними вигинами. До того ж дуже спокійна і скромна. Євген, старший за неї на шість років, почав проявляти до дівчини цікавість, і вона не встояла. Першою з їхньої п’ятірки цноту втратила саме Оксана. Ще в п’ятнадцять років, у дев’ятому класі…
Всі спроби подруг донести до дівчини, що батьки Євгена ніколи не погодяться на серйозні стосунки єдиного сина з донькою хатньої робітниці (а фактично — служниці) нічого не давали. Дівчина щиро вірила його словам, що той її не покине.
Школа — позаду. Тепер їм майже всім вже по двадцять. Студентки. Оксана вчилася добре, після школи вступила в Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. По закінченню мала бути вчителькою української мови і літератури. Євген возив її на іспити, потім вони разом їздили дізнаватися результати.
Він опікувався Оксаною. Вона навчалася, жила разом із ним у київській квартирі його родини. Жили як подружжя, хоча жодного натяку на одруження він не давав. Постійно крутився поруч, забирав Оксану після пар і нікуди від себе не відпускав.
Вона не ходила з подругами на дискотеки, не їздила з ними в Крим до тітки Марини, котра мешкала у Ялті, навіть з однокласниками в кіно Євген Оксану не відпускав… Сьогодні вона приїхала, щоб допомогти з підготовкою дівич-вечора й дізнатися, що саме вони будуть дарувати подрузі. Ольга навіть не сумнівалася, що приїхала Оксана не сама, а її привіз Євген.
Ні, Оля не заздрила її стосункам із синочком місцевої “еліти”. Навпаки. Ольга дуже хвилювалася за те, як прийме подруга сувору реальність, коли та одного “прекрасного” дня нагадає про себе…
Мама Ольги була перукарем, і вже тривалий час Тамара Володимирівна довіряла турботу про своє волосся лише її рукам. Жінка дуже любила поговорити про свого синочка в той час, коли мама підстригала їй кінчики та підфарбовувала сиві корені волосся чи робила поживну маску. Євгену вже двадцять шість, і вона підшукує для нього правильну наречену. Він опирається, не хоче одружуватися, але ж потрібно вже входити в доросле життя, долучатися до справ, і корисні зв’язки грають у цьому всьому важливу роль…
Чи знає про цей пошук Оксана? Чи сказав він їй, що Тамара Володимирівна шукає собі правильну невістку? Про таке так просто не запитаєш…
Ольга розмірковувала про це все, сидячи в кріслі і спостерігаючи за подругами, що малювали. Сама вона малювати не любила. Трохи вміла, але не вважала за потрібне втручатись і заважати подругам. Вона любила готувати, проте мама сказала, що це “несерйозно” і, після дев’ятого класу школи, відправила Ольгу вчитися до технікуму, на ветеринара. Заперечення не приймалися.
Батьки Ольги розлучилися, коли вона була ще малою: батько багато пив, і Ольгу мама ростила сама. Допомагала тітка й бабуся, але більше в плані посидіти з дівчинкою, коли та була ще малою. Вчилася Ольга добре, та бути ветеринаром не хотіла. Тому цього року, потайки від мами, паралельно ще пішла вчитися на курси кухарів, при Київському технікумі громадського харчування (з 2003 року — Коледж ресторанного господарства НУХТ), і, після отримання диплому ветеринара, а також по закінченню курсів, мала виходити на роботу в дуже цікаве місце, де їй обіцяли “хорошу виробничу практику і досвід”. (Державне комунальне підприємство громадського харчування “Кобза”. Київська міська державна адміністрація.)
А ще, на курсах, вона познайомилась із ду-у-уже симпатичний майстром, Артемом. Він був кондитером… Знайомство з молодим симпатичним брюнетом перевернуло її світ з ніг на голову. Артем став її першим чоловіком. Він відкрив для неї новий, незвіданий досі, світ відчуттів і задоволень. Йому вдавалося постійно її дивувати й відкривати нові горизонти, даючи зрозуміти, що в науці насолод знає вона ще так небагато… Ольга була впевнена, що про можливі використання й поєднання деяких продуктів багато хто не здогадувався, а популярний фільм “Дев’ять з половиною тижнів” (“Nine ½ Weeks” фільм 1986 року, еротична мелодрама за участі Міккі Рурка і Кім Бейсінгер) міг би бути набагато цікавішим, якби режисурою еротичних сцен займався Артем…
Батько Олесі — “бухав”. Пив страшенно. І її мама навіть збиралася розлучатись із ним, але він вмовляв її цього не робити вже двічі. Просив дати йому ще один шанс, обіцяв, що більше так не буде… А потім все починалося знову. Не більше, але й не менше — так само.
Родина була нібито й “повною”, але, як часто казала сама Олеся, краще б вони розлучились і не мучили одне одного й дітей, тобто сестру та її.
Старша сестра Олесі, Тамара, через неспокійні будні родини, вискочила заміж ще в технікумі, за першого-ліпшого, а через рік розлучилась і повернулася до батьків: чоловік теж пив, та ще й піднімав на неї руку. Батько, хоч і не був зразковим сім’янином, і теж, бувало, розпускав руки, наруги над своєю дитиною стерпіти не міг. Почувши про те, що робить зять, приїхав і відлупцював його. При розлученні молодий чоловік “не мав жодних претензій і заперечень”. Дітей у них не було, тому, як казала про колишній шлюб сама Тома: “Заміж сходила — мені не сподобалося”.
Олеся в своїй родині почувалася чужою. Так вже склалося, що її сестра, батьки, і батьки батьків — всі працювали на склозаводі. А Олеся не хотіла йти на завод: мріяла про інше життя, та тільки мрії її часто розбивалися…
Ще в школі, вона ходила на заняття з художньої гімнастики, та у п’ятому класі, йдучи взимку на заняття, Олеся впала на льоду й зламала ногу. З гімнастикою довелося попрощатися.
Потім вона пішла на бальні танці — виходило у неї дуже добре, та вчителька, після розвалу СРСР, пішла у торгівлю, і гурток припинив своє існування. Потім відкрили інший гурток, народних танців. Олесі вони не подобались, і на них вона не ходила, хоча вчитель особисто просив і її, і її батьків. Ні. Занурилась у навчання. Займала перші місця в районі на олімпіадах з української мови, географії та правознавства. Їй навіть мали намір дати направлення на навчання у виш, на слідчого, але батько, почувши про це, влаштував скандал і вдома, і в школі: “ Мені “мусорня” вдома не потрібна!” Так іще з однією мрією (і можливістю уникнути долі заводу) довелося попрощатися.
Олеся закінчила 11 класів і вступила до медичного училища. Вона не мала наміру зцілити всіх і кожного, просто, на її думку, медицина і склозавод лежали у різних площинах. Два з половиною роки навчання, диплом у кишені, влаштувалася медсестрою в стоматологію в лікарні, але ті копійки, що їй там платили, просто заганяли її в депресію. Шукала підробіток. І мріяла вступити на юридичний…
Олеся, єдина з усієї компанії, не мала хлопця. Час від часу, дівчина ходила з кимось на побачення, бо була вона симпатична і гарно складена, проте тривалих стосунків — ні з ким не заводила. З одним, який здавався їй достатньо вмілим, Олеся навіть спробувала переспати, але хлопець, отримавши “зелене світло”, був настільки приголомшений, що нічого не зміг зробити. І добру половину ночі Олеся заспокоювала свого невезучого “потенційного коханця”. Після того провалу, жодного бажання повторити спробу першої близькості у дівчини не виникало. Та вона й не дуже “заморочувалася” цим питанням, бо хотіла піти вчитись у виш, на юриста. Для цього потрібно було з’їхати з дому і винайняти квартиру, тобто мати НОРМАЛЬНИЙ дохід… і тому Олеся шукала роботу чи підробіток.
Лада… Лада була старшою дитиною з трьох, що були в родині. Веселою і непосидючою. Ходячий генератор різних веселих ідей. Душа компанії.
Її родина жила скромно. Батько також іноді випивав, але не так часто, як батько Олесі й жодних скандалів чи п’яних з’ясувань стосунків ніколи не влаштовував. Приходив напідпитку й тихенько собі йшов спати.
Лада ще зі школи зустрічалась із сином сусідки, Валіком. Валентин був старший за неї на чотири роки, симпатичний блондин, і досить часто він казав Ладі про те, що їй потрібно підрости, і він з нею обов’язково одружиться. Казав так ще з дитинства…
Але Валік, окрім того, що був красунчиком і непоганим хлопцем, був ще й маминим єдиним синочком, маминою надією й опорою. Його батько працював на Чорнобильській атомній станції. Був ліквідатором. Помер взимку 1987 року від променевої хвороби, і, з тих пір, для своєї мами, Валік став центром всесвіту. На думку мами, він неодмінно мав знайти собі хорошу дівчину, із забезпеченої родини. Не сусідку…
Але йому подобалася Лада… З цього приводу у нього часто були з мамою сварки. Він сподівався, що мама передумає, тому сказав дівчині, що спочатку та має отримати диплом. Лада, як і Оля, вчилася в аграрному технікумі, тільки не на ветеринара, а на агронома. До диплому лишалося мало часу, і мама Валіка, дізнавшись про наміри сина, влаштувала скандал та заборонила йому зустрічатися, а, тим більше, одружуватися на дочці отих “черв’яків, що постійно копаються в городі, щоб прогодувати свій приплід”. Були різні погрози і ультиматуми… Син здався.
Валік переказав Ладі слова матері і сказав, що не може й не хоче засмучувати матусю… Дівчина вислухала його і мовчки пішла у свій двір. Вже наступного дня, Лада почала зустрічатися з іншим: на зло. Сергій був із сусіднього селища, із родини середнього достатку, і вона знала, що подобається йому вже давно. Хлопець не вірив своєму щастю… Лада розуміла, що чинить неправильно, але дуже хотілося довести Валіку, що вона без нього зможе прожити. І хто ж знав, що станеться така прикрість із презервативом?.. Тепер виходить заміж за того, кого зовсім не кохає, за того, хто обожнює її, за того, хто з нетерпінням чекає на народження їхньої дитини…
Сім’я Марини була благополучною. Мама — лікар на невідкладній допомозі в Києві, батько працював у метро, слюсарем. Дітей в родині було двоє: Максим і Марина, молодша за брата на десять років. Жили добре, спокійно. Вчилася дівчина у школі дуже добре, також закінчила музичну, по класу фортепіано. Мила гарненька дівчинка з хорошої родини.
Після школи Марина вступила до технікуму, вивчилася на бухгалтера. Навчаючись, у технікумі, познайомилась із Юрієм. Він був одним з нечисленних хлопців у їхній групі. Хлопець – киянин, вона — з передмістя. Між ними виникла симпатія, а в останній рік навчання стосунки стали ближчими. Після технікуму Марина вступила в “Нархоз” (Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) на бухоблік і аудит, заочно. Цього року закінчила перший курс. Працювала бухгалтером – касиром в одному міністерстві… (якому саме – секрет)
Марина мріяла про сім’ю і робила несміливі натяки хлопцю, але поки що він не дуже їх розумів, ну, або вдавав, що не розуміє…
П’ять шкільних подруг. П’ять різних особистостей. П’ять доль.
Продовження читайте на Букнет