Костянтин Руденко підійшов до телефону і, відрекомендувавшись, поцікавився, з ким говорить, і з якого приводу дзвінок.
— Мене звати Артур Павленко, але це ім’я вам нічого не скаже, лікарю. Проте я б дуже хотів з вами поговорити про один випадок, що трапився у вашій практиці колись давно.
— Що за випадок?
— Ми намагаємося відшукати хоч якісь відомості про бабусю моєї нареченої. І нам повідомили, що 37 років тому ви прийняли у неї пологи в приймальному відділенні районної лікарні, в якій ви тоді працювали…
— Пологи? Я травматолог, — відчеканив лікар.
— Я знаю. Але ж саме ви прийняли пологи у іноземки, чи не так?
— Я уявлення не маю, ким була та жінка. Я нічим не зможу вам допомогти.
— Я здогадуюся, що ви не знаєте, хто вона, але все ж є питання, на які ви зможете дати відповіді.
— Наприклад?
— Її зовнішність, конституцію тіла, вік… Я можу завтра приїхати до вас з її онукою і поговорити з вами?
— Я не бачу сенсу в цій розмові, але якщо ви так хочете… Завтра після обіду я матиму трохи вільного часу.
— Домовилися. Ми будемо близько другої в лікарні. До побачення…
Костянтин Руденко, невисокий чоловік років шістдесяти, з сивим волоссям, уважно оглянув Злату, що зайшла слідом за Артуром в його кабінет.
— Це неймовірно… Одне лице, — сказав він, похитавши головою.
— Водій швидкої теж так сказав, — сказав Артур, спостерігаючи за реакцією лікаря.
— Петро Чуприк? Як він? Сідайте, будь ласка, — лікар кивнув на диван в кабінеті, а сам сів за стіл.
— Добре. Майже не п’є. Добудовують до хати дві кімнати, ми були в нього позавчора, — сказав Артур, присідаючи біля Злати. — Він сказав, що після того випадку пішов у запій і нічого по суті нам не зміг розповісти про те, що ж було далі… і куди забрали тіло. Думаю, ви добре пам’ятаєте ті події?
— Так… Дуже добре пам’ятаю. Таке не забувається… Це перші і єдині пологи в моїй лікарській практиці, — Костянтин налив собі у склянку води, випив і, відставивши склянку, продовжив. — Через два дні після цих пологів до лікарні приїхали дивні люди, одразу ж пішли до головного лікаря. Пізніше викликали мене і патологоанатома. Сказали знищити всі папери, так, ніби цієї жінки у нас ніколи не було. Тіло забрали, і міліція припинила розшук. Потім головний лікар приніс мені гроші й частину прикрас тієї жінки, сказав, що ті люди забрали лише обручку. Коли я почав опиратися, то він пригрозив “повідомити про мене”, неважливо що, але мені краще думати головою й мовчати. Я попросив переведення. Він допоміг мені потрапити в область, працювати в районі я просто не міг… Гроші я витратив на дівчинку. Всі до копійки. Вона була слабенька, тому доводилося діставати імпортні суміші, різні ліки… Доплачувати медсестрам, щоб краще гляділи. І прикраси теж віддав їй, як спадок. Це був золотий браслет і каблучка з зеленим каменем.
Коли мене перевели на область — я вже не міг так часто бувати в малої. Її назвали Марія і дали моє прізвище: Руденко. Потім я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, і їй не подобалися ці мої поїздки до чужої дитини, якийсь час вона навіть підозрювала, що вона моя дитина… Марійка на той час вже достатньо зміцніла, потім її перевели в будинок маляти, і я втратив її слід…
— Чому ті люди не забрали дитину?
— Судячи з того, як вони про неї відгукувалися… Я думаю, це була позашлюбна дитина. Вона їх зовсім не цікавила… А її чоловік, я так думаю, був якоюсь важливою шишкою при Союзі. Дуже важливою. Речі на ній були всі дорогі, імпортні переважно. В той час далеко не кожен міг собі дозволити так одягатися. Тіло, як на її вік, теж дуже доглянуте.
— Її вік? А скільки їй було років?— уточнив Артур.
— Ну, так точно я не можу сказати, але думаю, що близько сорока.
— Сорок років… Я думав, вона була молодша.
— Близько сорока, це точно. Вона була дуже тендітна і вся така точена, але точно не була юною дівчиною. З тілом відбуваються певні зміни, патологоанатоми теж писали тоді вік близько сорока. Таке не забувається… А як Марія?
— На жаль, вона загинула дванадцять років тому: її збила машина, насмерть, — випередив відповідь Злати Артур. — Лишилися Злата і її менший брат, Андрій.
Розповідати лікарю про всі перипетії життя Маші і про те, що дітей вона мала більше, але лишилося лише двоє, він вважав зайвим.
— Шкода…
— Так, — погодився Артур.
— А прикраси? Вони їй дістались?
— Лише каблучка, — Злата підняла руку, підігнувши пальці, щоб приховати відсутність фаланг на двох пальцях, але від ока досвідченого травматолога цей факт не приховався.
— Каблучка? — трохи розчаровано перепитав він. — Браслета нема? Був дуже гарний… Комусь сподобався, видно… А що у вас з рукою?
— Собаки напали, — тихо пролепетала дівчина у відповідь, ховаючи руку.
— Костянтине Валерійовичу, там вас на приймальне викликають, привезли після ДТП двоє чоловіків, — постукавши, зазирнула медсестра.
— Зараз йду, — відповів лікар і підвівся. — Вибачте, робота…
— Так, звичайно. Дякуємо, лікарю, — підвівся Артур.
— Чим міг…