✾ 7
Травень, 2010 року. (Минуло чотири роки.)
Volkswagen Passat сріблястого кольору їхав трасою в напрямку Полтави. Машина швидка, нова, і Артур насолоджувався тим, як вона слухалась і легко йшла.
— Чи не занадто швидко ми їдемо? — запитав Олексій сина, сидячи на передньому пасажирському місці.
— Ця ляля може ще швидше.
— Краще трохи пригальмуй.
— Не поспішаєш на небеса? — Артур саркастично посміхнувся і не зменшив швидкість.— Чи маєш якісь сумніви?
— Переживаю за те, куди потрапиш ти.
— Не варто.
— Молодий чоловіче, я бачу, скільки див Бог чинить у Вашому житті, а Ви не відкриваєте йому своє серце, — заговорив з заднього сидіння Фелікс Антонович. Поруч нього на сидінні “сидів” сабвуфер від акустичної системи.
— Там нема чого відкривати. Воронка, затягнута кригою. Якщо не вірите — запитайте в моєї колишньої нареченої. Вона підтвердить. Суцільна брила льоду. А ще, з її слів, я не маю мозку. Не найкраща комбінація: без серця, без розуму — погодьтеся.
— Все жартуєте…
— Ну, треба ж чимось себе зайняти.
Олексій похитав головою. У цей момент у нього задзвонив телефон.
— Стелло, доброго дня! Так, я зараз увімкну, щоб Фелікс Антонович теж чув, — пильно придивився до екрану смартфона, намагаючись знайти кнопку, але не бачив. Артур зняв руку з коробки передач, натиснув на екрані смартфона потрібну іконку і повернув руку на місце. — Дякую.
— Вітаю вас, Стелло!
— Феліксе Антоновичу! Я так рада вас чути! Я так зраділа, що Бог благословив вас можливістю приїхати до нас і побачити підготовку до літа! Слава Богу! — почувся у відповідь голос літньої жінки.
— Так, це справді Боже благословення. Ми веземо дар, який отримали від братів наших з Америки. Колонки і все, що потрібно для їхньої роботи.
— Слава Богу!
— А як у вас справи? Чим будете нас дивувати?
— Ой… Чим дивувати…Приїдете — подивитеся, робота — робиться. Можливо, не так швидко, як хотілося б, але Матвій старається. А ще… Я так втомилася від цих художниць! Феліксе Антоновичу, ці невіруючі, вони просто знущаються з мене! Особливо ця Жанна! Вона постійно димить, і в мене є підозра, що не тільки цигарками! Пізно лягають, порушують мені весь режим! Я їх учора позбавила вечері навіть, бо разом з іншими не прийшли, а потім я закрила кухню і сказала “ВСЕ!”. Сьогодні — як шовкові зранку.
— А роботу свою вони роблять? — поцікавився Олексій.
— Та щось там роблять… Оце недавно закінчили змивати побілку зі стін, чимось мажуть їх…
— Чекайте, а хіба побілку не зняли хлопці Бориса?
— Так вони ж у котеджі працюють цілими днями, коли ж їм займатися побілкою?
— Як це в котеджі? Їх наймали для роботи в корпусі!
— Ну я не знаю. Цим займається Матвій. Хто для чого приїхав — я не знаю, але ці дві фіфи ще абсолютно нічого не намалювали, нічогісінько, тільки мотають мені нерви!
— Хм.. Приїдемо — я розберуся, — сказав Олексій похмуро.
— А о котрій ви будете?
— Через годину, — сказав Артур.
— Що?! Як?! Так швидко?!! Я думала, що ввечері… Зіно! Зіно! Фелікс Антонович буде через годину! Ой, нема коли говорити, будемо готуватися! Чекаємо! — Стелла поклала слухавку.
— Коли Матвія призначили директором, я сподівався, що він відповідально поставиться до своїх обов’язків, — суворо сказав Олексій.
— Зараз приїдемо на місце і в усьому розберемося, — відповів Фелікс.
— Художниці мали вже закінчувати роботу, натомість — вони знімали побілку. І зараз, я так розумію, ґрунтують поверхні. Всі ці роботи хлопці мали зробити ще до їхнього приїзду. Це просто неподобство!
— Стелла каже, вони недисципліновані.
— Це абсолютно тут ні до чого! — Олексій починав нервуватись. — Він знехтував підготовкою корпусу, натомість всі сили кинув на котедж!