✾ 53

Загалом, осінь 2010 року була теплою, трохи вітряною, але температура трималася в стабільному плюсі більшу половину місяця і опускалася ближче до нуля лише вночі. 12 листопада, коли Артур і Злата їхали до нотаріуса, було досить тепло, але дощило.

— Дощ в дорогу — це добре, — сказав він, сідаючи за кермо.

— А я думала, що дощ погіршує огляд і дорога мокра…

— Ну, так, але я про прикмету, — він усміхнувся, перевірив її пас безпеки і, наблизившись, поцілував її в губи легким цілунком, — коли ми вперше зустрілися — теж йшов дощ. 

— Так, я пам’ятаю, — вона усміхнулась і зустрілась із ним поглядом.

— Якби ж я тоді знав, що буде далі… — усмішка розтанула на його вустах.

Злата, не відводячи погляду від оксамиту карих очей, обома руками погладила його вилиці і поклала долоні на його обличчя.

— Ти колись мені сказав, що минуле не змінити.

— Казав.

— Тепер ми разом — це ж головне, правда?

— Так… І зараз ми поїдемо займатися нашим майбутнім, — Артур поцілував її, намагаючись не дати бажанню оволодіти ним, бо потрібно їхати, і краще не запізнюватися. Відхилився, пристебнув пас безпеки і завів авто.

Тоха й Ромен приєдналися до них на виїзді з міста. Жека не поїхав, сказав, що у нього справи. Насправді, він задовольнив свою цікавість, побачив придбання однокласника і вважав це вкладання коштів божевіллям. Як і пластику Злати.

Після укладання договору вони не поїхали на ділянку, а повернулися в Київ і пішли святкувати в “Бочку”. Артур пив сік і мінералку, бо був за кермом та і не можна ще… Ромен сказав, що хоче НОРМАЛЬНО гульнути, а машину забере завтра, і вони з Тохою розпочали традиційну дегустацію всіх наявних сортів пива в даному закладі. Написали у їхню “спеціальну” групу, де вони і що святкують. Підтягнулися Паша, Міха і Дєня. Макс, Саня і Роман були не в місті.

— І скільки в сумі маєте тепер землі? — поцікавився Міха.

— Майже 40 соток, — відповів Артур. — Там по плану приблизно 50 на 80 метрів прямокутних вийшов. 

— Непогано… А те, що за парканом ліс, і сусідів не буде — це взагалі супер. Вітаю, брате, — Міха потягнувся своїм келихом до склянки Артура. — Бажаю швидше втілити в життя всі свої мрії. Ти заслужив це, як ніхто.

— Дякую, — Артур кивнув. Злата сиділа поруч з ним, майже впритул, але при цих словах його ліва рука інстинктивно лягла на поперек Злати. Вона повернула до нього обличчя і усміхнулася.

— А як ти це все будеш охороняти? — поцікавився Денис. — Ви ж не можете завести собак…

— Поставлю автоматників по периметру, — усміхнувся Артур.

— Я серйозно. Ви будете привертати увагу у будь-якому випадку, як нові люди, навіть якщо поставите там маленький будиночок, і будете жити дуже скромно… Он на дачах навіть каструлі тирять і лопати, тому й питаю.

— Відеоспостереження, датчики руху, прожектори… Зараз купа варіантів і без собак, — сказав Тоха.

— Злато, а ти геть усіх собак боїшся? Навіть тих, що розміром з кота? — звернувся Денис до неї.

— Я… я не знаю… — вона зчепила пальці рук між собою так сильно, що ті побіліли.

— Просто можна пару таких маленьких “дзвоників” завести, щоб їжаків ганяли, — Денис відпив пиво з кухля, спостерігаючи поверх нього за реакцією дівчини. — Взяти маленькими. Можливо, якщо ти їх виростиш сама — не будеш боятися?

Злата сиділа натягнута, як струна. Артур гладив її спину, заспокоюючи. Ідея з дрібними цуциками виглядала прийнятною, але ніхто зараз не буде цього робити. Менше ніж за два тижні вони їдуть з країни.

— Люсьєн не має куди подіти черговий виводок? — засміявся Ромен.

— Та де там, у нього на них черга. Люсьєн своїх дівчаток жаліє, він дає їм відпочити між пологами, а не в’яже постійно, як деякі заводчики. Просто нещодавно у нього купили одну дівчинку, для дитини. Там теж після нападу собак, тому я подумав…

— Дякую, Дєню, за інформацію. Ми подумаємо про це, коли повернемося з Данії, — сказав Артур.

— Коли їдете?

— 25 числа Ніколас буде зустрічати нас на кордоні з Польщею, з того боку.

— Хто такий Ніколас? — запитав Тоха.

— Знайомий, з Німеччини, — сказав Артур, поглянувши на Злату, що потроху заспокоювалася. Його рука так само лежала на її спині. — Він забере нас до себе в Деммін. Там переночуємо, а наступного дня поїдемо до паромної переправи в Росток. Звідти поромом в Гедсер, де нас зустріне Паскаль та супроводить до Копенгагена.

— Машину на СТО заженеш перед виїздом? — поцікавився Ромен.

— Обов’язково.

— Такий квест, — похитав головою Дєня.

— Ну, так, літаком було б швидше, але машиною можна більше всього побачити, зупинитися, роздивитися різні цікаві пам’ятки. Прикольно ж, — Паша посунув до себе сирну тарілку, — в усьому потрібно шукати позитив. Ну, і запам’ятається така поїздка краще, ніж звичайний переліт. Ще налітаєтеся, добре, що хоч їхати можна…

За столом нависла пауза. Ніхто не згадував поранення Артура, але всі про нього знали і розуміли, що поїздка машиною — вимушена міра.