Після другого нападу Лідії Злата стала більш мовчазною. Вона не те, щоб взагалі мовчала, вона говорила, але мало, і дуже часто могла просто дивитись у якусь точку, відключаючись від реальності. Найчастіше обирала дивитись у вікно, так було менш помітно її стан.
У всьому, що відбувалося, вона звинувачувала себе. Ранній підйом Артура з ліжка дав ускладнення, і кров почала накопичуватись у плевральній порожнині (гемоторакс), вже декілька разів йому робили пункцію і відкачували кров. Нові списки ліків, нові процедури… Це все ще більше переконувало її в тому, що вона є причиною всіх його нещасть.
Чомусь в її житті все завжди складно. Чомусь вона не може бути просто щасливою. Кожного разу, коли доля їй усміхалась, траплялося щось жахливе. І тепер, коли щасливе життя, здавалося, вже настало — вона вийшла заміж, попереду мало бути безмежне щастя — один постріл… і вона на новому колі пекла. Тільки тепер вона затягла туди ще й Артура… Якби вона не з’явилася знову в його житті — він би ніколи не перетнувся з Горою, ніколи б не вступився за неї і не лежав би зараз поранений. Вона приносить йому тільки нещастя… Вона б, мабуть, не уникла наруги від Гори… Але Артур би був у безпеці, жив, не знаючи всіх цих клопотів… Чи був би він щасливим?..
Злата витерла сльози і шмигнула носом.
— Злато, — почула вона голос Артура. — Ти плачеш?
— Я…
— Підійди до мене, будь ласка.
Вона витерла сльози рукавами спортивки, перевела подих і підійшла до його ліжка. У нього ще був під’єднаний кисень, але крапельниць вже не було і виглядав він трохи краще, цілий тиждень борючись з ускладненням. Артур взяв її за руку.
— Сонечку, чому ти плачеш?
— Ти тут через мене…
— Це не так. Я тут, бо був дуже самовпевненим.
— Гора стріляв в тебе, бо ти побив його через мене. Я винна!… — з її очей полились сльози.
— Ні, Сонечку, ти помиляєшся. Ти не винна ні в чому. А я допустив помилку. Треба було йому не лише кістки ламати, а ще й очі вибити, щоб сидів, як кріт у своїй норі, і не вилазив. Йди до мене, — він посунувся трохи вбік, даючи їй місце з правого боку.
Злата лягла, уткнувшись носом в його футболку, через яку відчувала гарячу шкіру, і Артур обійняв її правою рукою. Останні дні вона не мала можливості бути біля нього так близько, бо постійно стояли крапельниці, була купа персоналу. А їй дуже не вистачало його обіймів і тепла.
— Ми переживемо ці неприємності, і в нас все буде добре, — сказав Артур, притулившись щокою до її голови. — Ти мене чуєш?
— Чую…
— Тобі потрібно буде поміняти паспорт на нове прізвище, а для цього треба припинити плакати й піти зробити фото без набряків і червоних очей.
— Артуре, я…
— Злато Юріївно, я не приймаю жодних ваших заперечень. От побачиш, як тільки ти отримаєш новий паспорт, все налагодиться.
— Ти мене просто заспокоюєш…
— Я кажу тобі правду. Павленко — фартове прізвище. А Злата Павленко — це суцільна удача.
— Щось для Артура Павленка прізвище не дуже фартове, оскільки ти тут.
— Помиляєшся… — Артур посміхнувся. — Дуже фартове, оскільки ТИ ТУТ.
Розбиратися з вагомістю його аргументів не бажала, а вірити його словам дуже хотілось. Так, обіймаючись, вони задрімали. Прокинулися, коли завідувач відділенням рвучко відчинив двері, заходячи до палати. На вулиці вже стемніло.
— Як справи, молодята? — запитав він з усмішкою, не одразу зрозумівши, що вони спали.
— От ще пару секунд то́му було трохи краще, — сонно відповів Артур, міцніше обіймаючи Злату, щоб бува не надумала підніматись.
— Розумію, — лікар присів на ліжко. — Я сьогодні чергую, тому вирішив зазирнути до вас. Пам’ятаю, ви казали, що в листопаді у вас був запланований переліт в іншу країну?…
— Так.
— Мушу вас засмутити, але найближчі пару місяців вам не можна буде літати літаками, стрибати з парашутом, займатися дайвінгом і іншими схожими заняттями теж не можна, якщо не бажаєте рецидиву.
— Клас… — Артур прикусив верхню губу.