✾ 38

Після короткої розмови Злати з Жанною Артур набрав брата і коротко повідомив, що операція минула нормально: зробили все, що планували. Побажали удачі одне одному, і Артур вимкнув свій телефон.

Під кінець цієї розмови з Артемом Злата почала дрімати. Була вже 17 година, і він подумував перейти на кушетку, як до палати зазирнула медсестра, а за нею слідом зайшла ба, у темно-зеленій сукні прямого крою довжиною за коліно. Волосся заплетене у високу зачіску: ба причепурилася для вечірнього заходу.

— Ба?.. — здивовано прошепотів Артур, щоб не розбудити Злату.

— Не впізнав? Хіба ж я так змінилася?

— Ти дуже гарно виглядаєш. Просто зірка, але що ти тут робиш?

— Принесла вам поїсти. Ось, — поставила на невеличкий столик сумку і почала виймати з нього харчові термоси.

— Ба, навіщо, ми б…

— Не бурчи, тут все домашнє. Ось. Це тобі, — вона поставила перед ним зелений харчовий двоповерховий термос і дістала другий, стального кольору. — А це Златі. завтра заїду, заберу і привезу щось інше.

— Ба, ну навіщо?

— Їж давай. Цей зелений я планую забрати зараз. Впевнена, що ти нічого не їв. Я маю рацію?

— Маєш…

— І кави навіть не пив. Вгадала?

— Так…

— Каву я не привезла, знайдеш вже тут десь сам, а це — їж. Там макарони з котлетами, а в іншому — салат.

Лілія Семенівна підійшла до ліжка, поглянула на сплячу Злату. Виглядала дівчина блідою, але пульс і дихання були нормальними. Худенька, але то не біда. Вона з подругами відгодує її. Це вони вміють.

Те, що Артур так опікується цією дівчинкою, тішило її серце і навіювало спогади про те, як Леонід не відходив від неї ні на крок, коли вона хворіла, або коли народилася Ліда… Не всі знаходять на це час, не всі вміють підтримувати, не всі знають, як саме це робити. Артур звідкись вміє, хоча ж ніхто не вчив. Можливо, це передається якось генетично? Як колір очей? 

Лілія Семенівна обернулася до онука.

— Давай швидше, Артуре. Мені ще на сімейну вечерю потрібно встигнути, не затримуй мене, бо це ж така визначна подія, прямо вселенського масштабу, — вона усміхнулася і сіла на кушетку.

— Ба, ти ж сама казала, що треба жувати, я ж не качка.

— Не качка, точно. Більше качур. Але я хочу приїхати вчасно і почати робити здивоване обличчя.

— Ти уявляєш, що буде, коли мама дізнається про твою участь у цій справі?

— А що буде? Нічого не зміниться. Будемо менше говорити по телефону, або не будемо взагалі, ото і все. 

— Але ж вона твоя донька…

— До зустрічі з Ніною вона була моєю донькою. А як в шостому класі Нінка до них перевелася — доньки в мене не стало, на жаль. Це інша людина. Батька в неї вже не було, щоб нагримати, а мене вона не слухалася… тільки коли їй щось треба. То чому я маю слухати її зараз? Взагалі не розумію, для чого вона мене кличе? Невже думає, що може мене схилити виступити проти дівчинки лише через її шрами? Невже думає, що це може викликати в мені осуд? У Леоніда не було ноги, але він був найкращим чоловіком на цілий світ. Взагалі, оці всі людські упередження через каліцтва — це таке болото… Головне, яка людина сама по собі, чи людина вона взагалі, а не як виглядає…

— То може не підеш?

— Піду, я маю знати, що ці мегери планують, — Лілія закивала головою.