Категорії
Межі пристойності

✾ 35

✾ 35

На зворотному шляху Артуру подзвонили. Він глянув на екран телефона, накинув на вухо гарнітуру і прийняв виклик.

— Hi Pascal!.. Oh, we are fine. We’ve just left the clinic… The procedure will be next Tuesday. Ok, І will. Bye.(Привіт, Паскалю! О, у нас все добре. Ми щойно з клініки. Операція буде наступного вівторка. Добре, я буду. Бувай.)

Закінчивши цю коротку розмову і відчуваючи питальний погляд Злати на собі, пояснив:

— Це Паскаль, мені потрібно буде по поверненню додому трохи попрацювати.

— Щось трапилось?

— Ні, все добре, звичайний робочий момент. Треба дещо зробити. Якби я був там, то робив би це напряму, а так — зайду віддалено. У наш час, на щастя, при деяких професіях зовсім не обов’язково фізично знаходитись у місці своєї роботи, щоб її виконувати, — він усміхнувся. — Професія програміста — одна з них.

— Це все так складно… — Злата похитала головою.

— Мені оті твої маніпуляції з нитками — набагато складніші, — Артур знову усміхнувся, згадавши, як вчора, повернувшись з нитками з магазину, Злата сіла перед ноутбуком і, відкривши закладку з сукнею, через дуже короткий час показала йому сплетений елемент: гарна ажурна квітка, з шістьма гострими пелюстками, а між ними — тонке переплетення складного візерунка мережива. Його здивувала і висока швидкість, і відмінна якість виконання елемента. Він пам’ятав, що Злата вміє в’язати, але навіть не думав, що так ДОБРЕ. Ніхто зі знайомих йому жінок не займався рукоділлям, тому подібні дійства сприймалися ним, як особлива магія.

— Та ну, як таке можна порівнювати, там все просто. А в тебе…

— Це тобі все просто, бо ти знаєш що і як, а для мене це непролазні і непроглядні хащі. Взагалі, коли людина робить те, в чому добре розуміється і що їй подобається — це дуже добре. А можливість займатися улюбленою справою — це, як мені колись сказали, результат хорошої карми. І якщо людині за це ще й добре платять, — Артур засміявся. — Бінго!

— А як ти став програмістом? Точніше, чому ти вирішив ним стати після всього, що з тобою трапилось?— поцікавилась Злата.

— Чому? — Артур на якусь мить замислився, і усміхнувся. — Тому, що я ледачий.

— Ти?!.. — Вона аж розвернулась до нього на передньому сидінні. — Не вірю.

— Я вже казав, що коли закінчував школу, потрібно було обрати майбутню професію і визначитися з вишем. Ті варіанти, які мені всі віщували, мене не влаштовували. Все вирішив випадок. У нас був сусід, старий єврей, у котрого були якісь там точки з продажу книжок і були проблеми з обліком. Він жалівся мені про це, доки ми з ним йшли від метро до будинку. Я сказав, що у школі ми вчили бази даних, що якщо його влаштує такий примітивний спосіб обліку, то я от прямо зараз покажу що і як. Він погодився. Зайшли до нього, і за дуже короткий час, на старому компі його онука, я зробив йому стандартну базу на вінді. Пояснив, як її вести. Приміти́в повний, але він дуже зрадів і дав мені пʼятдесят баксів. Ну… сказати, що я був у шоці — це нічого не сказати. Він дуже дякував, сказав, що я вирішив його дуже велику проблему, а він, того не розуміючи, розв’язав мою, — Артур знову посміхнувся.

— І ти вирішив в той момент стати програмістом?— вражено запитала Злата.

— Ні, в той момент я зрозумів, що програмування може мені дати значно більше, ніж будь яка інша професія. Не потрібно робити фізичних зусиль — працює мозок. Так, його потрібно тренувати і наповнювати інформацією, але це для мене не проблема. Я люблю читати, вчитись мені легко. Рішення і втілення стало вже наступним етапом. Відтоді я просуваюсь у цьому напрямку. Галузь дуже динамічно розвивається, потрібно постійно тримати руку на пульсі. Щось читати, щось вчити.

— Постійно вчитися — це ж тяжка праця. А казав, що лінивий, — вона усміхнулась.

— Мені це цікаво.

— А я не знаю, чим би хотіла займатись… — вона зітхнула.

— Тобі нема куди поспішати, Сонечку. Маєш час подумати. Можливо, захочеш піти кудись повчитися. Я підтримаю будь-яке твоє рішення. Головне, щоб тобі подобалося.

Слова Артура дуже відрізнялися від того, що вона чула вдома. 

Бабуся наполягала на тому, щоб Злата йшла працювати. Як і Валя свого часу. “Нема чого постійно вчитися і мріяти, потрібно йти заробляти гроші.” І вона мала рацію, бо потрібно ж було на щось жити. От тільки знайти роботу Златі було складно через свою зовнішність. До цього вона розмалювала пару автобусних зупинок по замовленню місцевих депутатів, оформлювала фотозони на різні урочистості і весілля. За це платили непогані гроші, але це не був постійний дохід.

Після поїздки в Решетилівку Злата мала піти працювати на фабрику: бабуся домовилася про її стажування. Погано уявляла, як зможе відпрацьовувати зміни, але вибору не було.

Тепер є…

Піднімаючись до себе, вони зустріли Артема, котрий виходив з квартири.

— О, молодята, як у вас справи? — розплився той в посмішці.

— Привіт, — Артур привітався з ним рукостисканням, лівою рукою притримуючи Злату за талію. — Все добре.

— От і чудово. Ви з клініки?

— Так.

— Коли почнуться метаморфози?

— З понеділка, а операція — у вівторок, — відповів Артур . — Ти кудись зібрався? Може зайдеш на каву?

— На роботу, але, якщо я не буду вам заважати, то на каву час знайду.

— Мені зараз треба буде попрацювати, не заважатимеш. Ходімо.

Коментарі з Facebook